Для тих, кого тішить філігранне обсирання одного псевдолітератора іншим псевдолітератором, пропонуємо цей псевдоісторичний критичний документ.
Коли епатаж-форма вироджується у епатаж-зміст, коли парадоксальність набуває індичої самодостатності, коли публіцистика виламує двері естетики, коли мистецький нерв защемлюється, зроджуючи фальцетний вереск, з поезією відбувається величезний конфуз: вона потіє і звучить анальним тромбоном…
Був колись такий молодий і обнадійливий поет — Сергій Жадан. А ще раніше був такий уже й не молодий, але ще обнадійливий прозаїк, поет і дописувач Юрій Андрухович. От часи ж були! Стільки оптимізму, стільки надій на драйв і декласований відчай, на автентику першоспіву, на аморальність першотворення... Але час виснажує всіх, хто марнує зусилля на збирання бронзи, хто міг би узурпувати власноруч спрофановані честь, розум, совість, та ще жменьку атрибутів недоколиханої, як сказав би класик української літератури, епохи. Спершу не стало Андруховича — десь поділася його творчість, кудись полинули його чарівні мізки, заблукали між світами, між двома березами вселенської пустки. А зовсім недавно вивітрився і Жадан, здимів наш невгамовний речник і поводир (товариство сліпо-тупих сумовито сіпається). Саме таке прикре враження виплеснулося на мене з його останньої-нової книжки «Балади про війну та відбудову», післямову до якої вистругав втрачений мною ще раніше Андрухович.
З огляду на те, що я люблю Сергія Жадана якоюсь «странною любовью», мушу сказати свою правдиву думку: він оприлюднив паршиву книжку, за яку соромно. Андруховича я люблю менше (наче сер Генрі свого убієнного собачим кошмаром дядька Баскервіля), одначе теж наважуся на нікому не потрібну відвертість: його післямова ще гірша, ніж збірка Жадана. Наче справді її писано сімдесятирічним дідуганчиком з притулку, щедро заселеного українськими салманами рушді.
Хроніка проста: Жадан пише стьобогонний стішок про Андруховича-перестарка. Андрухович хаває гумор і взагалі поводиться мудро: як досвідчений старший колега, зуброметр, який і путівку може видати (в жизнь), і по задниці лагідно поплескати: мовляв, рости, синку, рости — буде і в тебе широка дула. Відповідно, ми говоримо: Андрухович — розуміємо: Жадан, кажемо: Жадан — чуємо: Андрухович (ситуйовина хрестоматійна, а тому дискурсивно нецікава). Це починає усвідомлювати і європейське співтовариство, де такого штибу еротика нікого не здивує. Нрави, знаєте. «Грубий закат Європи», як сказав би Мамонов.
І от на тобі — книжка. На обкладинці знову ж таки присутній Че Гевара і зовсім не схожий на Жадана Фідель Кастро, хоча мало би бути навпаки. Суцільна травестія перверзійного кшталту. В книжці багато нових творів Жадана. Але є й не нові. Наприклад, про схильного до гомоеротизму лицаря, який зі своїм неаристократичним рилом преться до Єрусалиму, щоб його, значиться, поруйнувать. І, звісно ж, окраса святкового столу — вже згадувана «Музика для товстих» (про сварливого Ю.А. «з нетлями у кишенях піжами»). Натомість Ю.А. постає у збірці Жадана хоч і сварливим, проте по-молодечому задерикуватим революціонером, кокеткою намарених барикад, яка у вирі віртуального бою рве на пружних грудях тєльняшку, звабливо пожираючи очима розпашілих від порохового смороду прозорих юнаків з витонченим ліричним минулим і пусткою внутрішньої масакри замість майбутнього. Андрухович, поза сумнівами, любить саме такого Жадана — палкого і вірного, хоч і схильного до дрібного флірту з пузатими буржуа (щедрими спонсорами дрібних революцій).
Напророчивши Жаданові майбутнє «революційного поета», нині я посипаю голову попелом його ранніх віршів. Тоді Сергій ще не послуговувався українськими авіалініями, щоб потрапити до якогось нью-йорку і гучно з'ясувати його утробну сутність — факін сіті, еврібаді. Тоді наш тонкокрилий світоч плекав смарагдові рими і викохував пронизливі метафори. Відповідно, тоді він ще не міг дописатися до такого: «вони посилають тебе на фронт і в наряд/ і кожна бомба кожен снаряд/ літають в небі збиваючи все підряд». Тепер — може («дождались, дождались; повезло, повезло», — як істерично співав «АукцЬІон»), От і пана Андруховича теперича навідує це «оргіастичне відчуття поху...зму ситуації». Ностальгія спровокувала старого на похабщину. Здавалося б, ну скільки можна писати про п'яні мандрівки зогнилими варшавами та осяяння духом істини «приблизно о шостій ранку»? Скільки можна виспівувати атональний собачий вальс?..
Яка війна? Відбудова чого? Ця книжка — про бажання Сергія Жадана бути крутим. І про спогади Ю.А., як він колись був крутим (та ще й нині може). Ця книжка — про Че Гевару, який розріджує бойові українські верлібри напруженим смоктанням сигари.
А ще «Балади про війну і відбудову» можна використовувати як посібник з кон'юнктурології. Ось вони, теперішні «паравози». Партійність літератури живе і перемагає. Плюс — ненормативне осучаснення, крок назустріч простраційному читачеві. З одного боку, поетові «на нього насрати» — на то і поет. З іншого, — це твердження тільки для того й вживлене у тексті, щоби вичавити зі слухачачитача анемічну посмішечку, пожвавити його сонне сприйняття сучасного українського письменства. Дикий, нестерпний компроміс.
Коли епатаж-форма вироджується у епатаж-зміст, коли парадоксальність набуває індичої самодостатності, коли публіцистика виламує двері естетики, коли мистецький нерв защемлюється, зроджуючи фальцетний вереск, з поезією відбувається величезний конфуз: вона потіє і звучить анальним тромбоном. І золоті літери не ошляхетнять таку сумнівну гармонію...
Михайло Бриних
