Маленьке американське містечко. Суботній ранок. На столі кава, купа рекламних проспектів та місцева газета. Три чверті першої сторінки займає стаття про відкриття у цьому маленькому містечку магазину одягу для собак. Ціна светрика для цуцика відверто шокує – не кожен середньостатистичний американець потратить 60 баксів на светрик для себе (навіщо? Адже весною на розпродажі він коштуватиме 15 від сили).
Але залишимо четвероногих у спокої. Давайте краще про двоногих. Особливо про тих, які роблять місцеві газети. Вищезгадана стаття була просто фонтаном, ні - водоспадом креативу на фоні решти матеріалів у стилі вітчизняної «Робітничої газети» - чергове засідання Ради з культурних питань при мерії, «захоплюючий» матеріал з місцевого суду, спорт, кулінарні рецепти. Читати відверто не цікаво. І не тому що події нудні, просто підхід занадто сірий і занадто стерильний. Втім, українцям ця ситуація до болю знайома. Тож, я спробувала розібратися у тому, «кто віноват» і «что дєлать».
Допомога у «розборках» прийшла сама – у вигляді викладача предмета з хитрою назвою public affairs reporting – типа, як писати про події, які хвилюють суспільство на всіх рівнях. Підстаркувата пані, яка викладає цей предмет, судячи з її біографії, має чималий досвід редакторської роботи, відповідно я очікувала від неї певної допомоги у пошуку нових тем та ідей для матеріалів. Нагода випала чудова – нас зводили до місцевої в’язниці, після чого ми мали написати серію репортажів про цей чарівний заклад.
Уявіть: маленька затишна вулиця, на розі - готель Хілтон, напроти готелю – приміщення суду, офіс шерифа і, як говорять політкоректні американці, Виправний заклад Monroe County. Тож першою моєю ідеєю було оцінити безкоштовний притулок за тією шкалою, за якою оцінюють готелі. Тим більше, було з чим порівняти. Якщо взяти за 5-зірковий стандарт виправні заклади, де проводять час застукані за керуванням авто у нетверезому стані різні голівудські знаменитості, а за найнижчий – переповнену нью-йоркську в’язницю, з найвищим рівнем вбивств і самогубств серед затриманих, то описана мною тюрма повністю заслуговує на 3 зірочки. Якщо відкинути такий обов’язковий готельний критерій, як близькість до аеропорту (затриманим від того ні холодно ні жарко) і залишити всі інші, вийде досить непогана картина.
Кімнати. Перепрошую, камери. Жіноча частина більш комфортна, поскільки менш заселена. Камери невеликі (десь 10-12 м2), двомісні, кожні дві камери виходять у невелику спільну кімнату з письмовим столом і телевізором. Саме там затримані проводять більшість часу. У чоловічій частині трохи тісніше – мабуть новорічні свята додали пару десятків нетверезих водіїв, які не змогли заплатити заставу і змушені кілька тижнів відпочиавти від навколишнього світу. Тож партії новоприбулих відвели спортзал, видали зубні щітки і спальні мішки і замкнули у спортзалі. Хочеш – спи, хочеш – грай в баскетбол. Можна ще багато чим займатися, але охоронці від подробиць утрималися, а затримані в нашій присутності поводилися досить сумирно.
Меню. Їжа тричі на день, готують самі затримані під керівництвом кухаря. Один обід обходиться платникам податків у 97 центів. Це вартість чізбургера в МакДональдсі. Кожен затриманий отримує прописану кількість калорій – щодня м’ясна страва, багато мучного, десерт. На ранок дають каву з булочками. Смакові властивості цих страв мені залишилися невідомі, але щось мені підказує, що обіди, якими годують пасажирів економ-класу на трансатлантичних рейсах ні трохи не кращі за тюремний раціон. Якщо вірити американським газетярам, Періс Хілтон тюремна їжа не сподобалася. Чого не скажеш про затриманих нашого тризіркового закладу – виїдають майже все. Сама бачила порожні тарілки у камерах.
Розваги. От чого дійсно бракувало спадкоємиці готельної імперії у в’язниці, то це вечірок. Ну немає у них в тюремному бюджеті статті витрат на шампанське Крістал чи на модних ді-джеїв. Максимум – релігійні проповіді, бібліотека, телевізор і спорт. На жаль, взимку тризіркові затримані позбавлені можливості прогулятися на свіжому повітрі – немає теплого одягу на кожного, а власний приносити не дозволяється. Тож чекає помаранчева юрба теплих промінчиків весняного сонця.
Така от історія, якщо коротко. На жаль, «готельний» підхід моя викладач запорола, сказала, що він оціночний, а їй потрібні факти. Аргументи про те, що опис базується на реальних фактах, а не на домислах її не переконав.
Тоді виникла інша ідея – проаналізувати систему охорони в’язниці. Ідея сама виникла у мене перед очима у вигляді затриманого-чергового по кухні, який спокійнісінько тинявся з тацями та тарілками по першому поверсі. А на цьому поверсі, прошу зауважити, є двері, які відкриваються без звукового сигналу! Беручи до уваги те, що охоронці більшість часу проводять за таким змістовним заняттям, як довбання у носі чи інтернетний пасьянс, я легко можу уявити ситуацію, коли в’язень просто вийде за стіни свого тимчасового притулку без особливих зусиль. Знову домисли? Ні, у сусідній вязниці так і сталося – втечу затриманого помітили лише через півдоби.
Ідея цієї статті знову критикується з поясненням «ні, тому шо я так сказала». Знову аргументи не сприймаються і я розумію, що війна з сірістю, коли ця сірість є моїм викладачем, не на мою користь. В результаті, ми сходимося на тому, що я пишу статтю про те, що у в’язниці недостатньо місця для відвідин і родичі затриманих змушені годинами стояти на вулиці чекаючи на зустріч з ними. «Це хороша соціальна тема» - пояснила мені викладач. «М-дя, - подумала я – якби мені на редакторський стіл поклали заявку з такою темою, я б точно собачок на першу сторінку поставила».
Але то все лірика. В даному випадку редакторські повноваження у викладача. І завдяки їй подібним до місцевих газет (американських, українських, польських) приходитимуть журналісти виховані на сірості і політкоректності. Для яких журналістика не творчість, а ремесло. А шкода. Сильна яскрава особистість могла би повернути ситуацію у протилежне русло.
Олеся Олешко
