Був період, коли я, український самостійник, захоплювався Солженіциним, його сміливістю й талановитим викриттям комуністичного деспотизму. Проте 25-річне життя в концтаборах і тюрмах разом з російськими демократами переконало, що демократизм російських демократів щоразу закінчувався на моїх словах про вихід України із складу Союзу.
Пафос допису Солженіцина в тому, що в Україні «в затхлых шовинистических умах» почався «провокаторский вскрик о «геноциде» українців. «Но те чудовищные искажения исторических событий не доходили до западных стран — и у них не было повода накапливать защитный иммунитет от неохватной дерзости и обьемов такой лжи».
Персонально. Цікаво, чи Шведська академія присудила б Нобелівську премію О.Солженіцину, якби вона знала, що знаменитий письменник був таємним агентом із псевдо Ветров, і що він, будучи політв’язнем, увійшов у довіру до українців Мегеля, Малкуша, Кравченка, які керували підготовкою політв’язнів до повстання, доніс владі і всіх людей групи, про яких Солженіцин написав у доносі, 22 січня 1952 року розстріляли?
Тепер стосовно газетного допису Солженіцина. Ви, представник російської імперської політичної еліти, перелякалися малої часточки великої історичної правди про геноцид російською імперією (і за Романових, і за радянських часів) української нації, і вас особливо лякає вихід цієї правди на міжнародний рівень.
Ви звикли до того, що знущання з українців було внутрішньою справою імперії, і світ про це нічого не знав. Світові про Україну говорили не українці, а російська проімперська інтелігенція. Через контакти з канадською та європейською інтелігенцією вона наповнила довідкову літературу тих країн з українського питання промосковським тлумаченням. І тепер, коли Україна вирвалася з вашої російської тюрми народів і починає говорити правду про українсько-російське минуле, ви правду називаєте «ложью», а нас — людьми «из затхлыми шовинистическими умами». Ні, це не в українців «затхлі шовіністичні уми», а у вас, бо не ми, а ви ведете проти України інформаційну війну, спрямовану на приховування історичної правди, аби й далі тримати населення України під впливом вашої проімперської брехні.
І геноцид українців Московія чинила не тільки Голодомором 1932 — 1933 років. КПРС — передовий загін російського імперіалізму — після окупації України в 1922 році винищував українців не за індивідуальну вину, а за належність до тієї чи тієї української верстви — і це був геноцид; коли у 1921 — 1923 роках з українських земель вивозили хліб, а в Україні з голоду померло понад 2 млн осіб—це був геноцид; коли у 1932 — 1933 роках з українських сіл забрали все їстівне, оточили військом Україну і не давали можливості виїхати для порятунку —це був геноцид. І таким його визнала Міжнародна комісія з розслідування голоду в Україні 1932 — 1933 роках (див. Итоговый отчет за 1990 год. К., -1992, — С.60); коли 19.12.1941 року проти німецьких танків Жуков спрямував три кавалерійські дивізії, мобілізовані з українців Кубані, і німці за три години їх перебили—це був геноцид; коли вожді СРСР Л.Берія і К.Жуков 22.06.1944 року підписали наказ №007/42 про виселення всіх українців у Сибір—це геноцид;
коли 1946 — 1947 роках з України забрали хліб і вбили голодом 1946 року 369 тисяч, а 1947 року — 628 тисяч українців—це геноцид.
Тож завзятий захиснику імперії, тобі, як і всій московській політичній еліті в умовах незалежності України й нинішньої відкритості світу не довго вже обдурювати світ. Ви змушені будете сприйняти факти про геноцид, бо факти—уперта річ.
Вам слід думати не про повернення України під свою владу, а про справедливе розлучення з Татарстаном, Башкортостаном, які в різний час були загарбані вашими імперськими попередниками. Ваш ідеолог Плевако сказав: «Да и не в русском духе отдавать то, что единожды нами приобретено было». Доведеться віддавати! І, до речі, в інтересах вашого ж російського народу зробити це пошвидше.
(Репліка на допис Олександра Солженіцина «Поссорить родные народы?»)
Колишній політв’язень,
почесний голова Української республіканської партії
Левко Лук’яненко
