Міжнародна політика – це азартна гра. В ній, як і у всьому азартному, можна отримати легкі швидкі прибутки, а можна просто все втратити. Однак, міжнародна політика це не якась банальна гра, де все вирішує фарт, як рулетка скажімо. Навпаки, це гра на майстерність, талант, гра на емоціях, гра, де можна блефувати, піддаватись, обманювати. Основним засобом цієї гри є стратегічні інтереси, а основний куш - статус. В ній немає спостерігачів і з неї не можна вийти, навіть якщо «розклад» вас не влаштовує вам доведеться вигравати або програвати.
Умовно всіх гравців можна поділити на професіоналів, середняків, новачків та «бездар». До професіоналів відносяться постійні гравці, які досконало володіють мистецтвом ведення гри і постійно її ведуть. Зазвичай, вони не відмовляють собі в тому, щоб зіграти навіть найменші партії, до яких їх не запрошують. Весь світ є колом їхніх інтересів. Такими гравцями є, наприклад, США та ЄС. Середняки це теж досвідчені гравці, тільки з меншою мотивацією грати за куш. В більшості випадків середняки «пасують» або підтримують когось з професіоналів. Активну гру ведуть тільки тоді, коли гра стосується їх безпосередньо. Приклад середняків – Канада та Японія. Новачки – це гравці, які ще тільки вчаться грати, але відрізняються особливою настирливістю та мотивацією. Вони теж шукають будь-якої можливості пограти, хоча часто програють. Ці гравці ганяються за досвідом, тому зберігають шанси стати професіоналами. Сюди відносяться – Китай та Росія. І нарешті «бездари» - це особлива верства гравців. Вони ніяк не можуть навчитися грати в міжнародну політику. Навіть за ідеальних розкладів вони умудряються все програти. Ці гравці не аналізують власного досвіду, не вчаться на чужих помилках і завжди програють. Інші гравці використовують їх для кидка або розігріву гри. «Бездари» - це невдахи найвищого рівня, і сюди, на жаль, відноситься Україна.
Загалом, українська політична еліта б’є не просто світові рекорди бездарності та неспроможності, а й історичні. Так, невдах у світі багато, але тільки одна країна, володіючи колосальними ресурсами та стратегічним розташуванням, умудряється постійно програвати, або дискредитовувати власні перемоги. Тільки в нашій країні могли збудувати нафтопровід «Одеса-Броди» і пустити його в реверсному напрямі. Тільки в нас могли розкручувати шанс приєднання до ПДЧ, а потім розкручувати відмову як перемогу. Тільки в нас можуть реагувати на заяви мера столиці іншої країни на державному рівні, не розуміючи, що це стратегічний розрахунок іншої сторони. Продовжувати можна безкінечно довго, але з цього всього можна буде зробити один висновок – наша бездарна еліта здійснює одні й ті ж помилки впродовж всієї незалежності.
А тим часом нас розігрують. Ми – «підсадний» гравець в чужих партіях, поведінку якого завжди можна спрогнозувати і використати на власну користь. В яких же партіях нас розігрують?

Гра Заходу

В момент отримання Україною незалежності країни Заходу не мали однозначного бачення щодо неї. З одного боку, вони чітко розуміли зв’язок та подібність нашої країни з Росією, з іншого – мусили зважати на прагнення отримати незалежність. Чимало факторів вказувало на те, що Україна не зможе довго проіснувати, тож європейські країни не виробляли спеціальних очікувань. Хаос в російській політиці дав українцям необхідний час для самоствердження, але, нажаль, цього часу не вистачило на закладення основ для ефективної розбудови. Хоча, мабуть, проблема була не в часі, а в тій таки бездарності еліти.
Європа могла виробити два бачення по відношенню до України. Перше – це членство разом з іншими колишніми соціалістичними країнами. Друге – це торги з Росією. Європейці, як і всі досвідчені гравці, не поспішали в непевній ситуації. Протягом 90-х вони надавали стимули для руху України в проєвропейському напрямі, однак, ці стимули ігнорувались, до влади прийшла олігархія і країна поринула в довготривалий політичний хаос. В світлі зростання зовнішньополітичних амбіцій Росії, європейські країни швидко перейшли до торгів Україною.
Наразі в цій партії веде ЄС. Український фактор є болючим подразником для Росії, тому європейські країни знають, коли і за яких умов його застосовувати. Стратегія ЄС полягає в тому, щоб обіцяти Україні членство неофіційно, і відмовляти офіційно. Це ставить українську державу в ситуацію «підвішеного». Коли стосунки з росіянами стають напруженими, ЄС блефує щодо можливого посилення України або її членства в НАТО. Тоді конфлікт вирішується тим, що в Москві святкують перемогу поразки українців, а в Брюсселі вирішення поточних проблем, як Косово. Важливий момент – це повна відсутність несподіванок з боку української влади. Захід може успішно вести свою гру, оскільки Україна не має інших амбіцій окрім вступу в ЄС з одного боку, і не може це зробити через значні внутрішні проблеми та тиск Росії - з другого. Жодних затрат – чиста перемога.

Російська гра

Попри всю свою великодержавність, Росія – це дріб’язкова країна. В міжнародній політиці вона відрізняється особливими амбіціями, однак, кількість переможних партій дуже мала. Фактично, російська еліта програла всі серйозні ігри, як війна в Іраку, розширення НАТО на Схід, балканські кризи тощо. Тому російські політики вирішили зосередитись на грі іншого рівня – як Україна та Грузія. Зрозуміло, що для професіоналів – це не рівень, але й тут можна отримати свої дивіденди. В більшості таких ігор росіяни, насправді, вирішують свої внутрішні проблеми. Зокрема, мобілізують населення на обговорення болючих тем, змушують гордитися своєю владою.
Незважаючи на постійне подорожчання нафти та газу російське суспільство не стало жити краще. Колосальні прибутки осідають в кишенях олігархів та стабілізаційних фондах. Це може викликати невдоволення і падіння підтримки чинної команди. Однак, особливістю росіян є те, що ностальгія за «вєликой державой» вища, ніж бажання добре їсти та гарно вдягатись. Саме це і розігрують російські політики. Образ Путіна, якого боїться весь світ, частина іміджу і легітимності сучасної влади. Відповідно, цей образ необхідно час від часу посилювати.
Потенційне зростання та політичні успіхи України зачіпають гордість росіян, тому різкі заяви викликають повне схвалення та підтримку. В цьому і полягає стратегія російської еліти. Вони піднімають актуальні для суспільства питання – читай Крим, отримують різку реакцію з боку українців, а за одно і карт-бланш на енергетичний тиск. В цей час російське суспільство отримує частину гордості за озвучування його амбіцій, покарання поганих українців газом і збільшує свою лояльність до чинної влади. Результат – перемога на національному рівні, відсутність поразки на міжнародному.

Українська гра

Бездарна поведінка української влади в обох іграх має свою причину. Відсутність власних, made in Ukraine, інтересів та альтернатив політичного розвитку призводять до: у випадку Заходу – профанного «коли Україна стане членом ЄС?», та у випадку Росії – безкоштовного піару та підстав для проведення не рівноправної політики. Та найсмішнішим в цій ситуації є те, що жодні поразки та невдачі не змушують українську еліту переглянути свої пріоритети або змінити стратегів. Хоча мабуть змушують, але некомпетентність та бездарність не можуть сприяти виникненню будь-яких змін.
Логічне питання: а як же має діяти українська влада? По-перше, необхідно засвоїти основні інструменти міжнародної гри, такі як: блеф, хитрощі, будівництво вигідних коаліцій, торги, провокації тощо. По-друге, гідно представляти себе в грі, а це означає бути не прогнозованим. Не вигідно підсаджувати за стіл гравця, який може зіграти на руку супернику. Відповідно, змінюється формат гри, де Україна може стати активним учасником. По-третє, і що особливо важливе, розраховувати стратегічні інтереси інших гравців та прогнозувати їхню поведінку.
Практичні приклади. В контексті вимог отримання ПДЧ українська гра мала бути побудована на тиску. Об’єктивно, Україна не могла нічого втратити, тому тиск та агресивна поведінка були б серйозним сигналом для Заходу. Різкі заяви про те, що у випадку відмови у ПДЧ українська еліта розгляне питання доцільності подальшої євроатлантичної інтеграції, а також почне розробку альтернативної військової доктрини, мали б змусити ставитись до наших інтересів з більшою повагою європейських дипломатів. Потенційна загроза та нестабільність - найбільш вразливі місця ЄС, і в цих питаннях він ніколи не блефує.
Щодо заяв Лужкова, та інших типу: Затуліна, Лаврова, Жириновського, то в жодному випадку не можна реагувати, заборонами в’їзду, нотами протесту, погрозами звернутись до Ради безпеки ООН (в якій Росія має право вето). В даному випадку реакція мала бути формально в обмовці Президента, на зразок: «Деякі російські політики все частіше переконують нас, що Росія не може гарантувати Україні безпеку, як це передбачено в Меморандумі про нерозповсюдження ядерної зброї. Можливо варто задуматись над зміною статусу?». Таким чином, навіть якщо пан Лужков виражає думку більшості росіян, нехай до цієї думки додасться розуміння можливого відновлення ядерного статусу України.
Блеф?