Дві слові про Нацбанк. Виступ Петра Порошенка після виступу пана Стельмаха у ВР 22 травня був цікавий тим, що ми дізнались: Рада Нацбанку на половину складається з людей Президента, а друга половина – то представники ВР. А представники парламенту можуть бути з багатьох партій. З цього виходить, що в тій Раді ми маємо пропрезидентську більшість і вона дуже розсердилась через те, що пан Стельмах «призупинив інфляцію», чим підіграв уряду Ю.Тимошенко, якій на днях мали виразити на РНБО недовіру через ту саму інфляцію і послати у відставку. А Стельмах не дочекався цього моменту і відпустив гривню. Так оця «політрада» при Нацбанку пішла на безпрецедентний публічний крок і зажадала повернути курс на старе місце. Людоньки добрі, державні мужі, двоє кумів, ладні спричинити інфляцію в країні, де живе 50 мільйонів українців (з них п’ять – за кордоном на заробітках), аби тільки повалити уряд.

Центральна виборча комісія складена за партійним принципом нещодавно продемонструвала таку саму одностайність, аби Київрада залишилася в неповному складі, Конституційний суд складений за таким самим принципом ухвалює партійні рішення то від Партії Регіонів, то від Секретаріату Президента.

А чи не ліпше нам браття згадати часи минулі, коли в Києві стольному граді збиралося віче. Князь обирався народом лише на випадок війни, а між війнами народом правило віче на чолі з Головою. Ловите схожість? Але князі хотіли весь час бути при владі і вели безкінечні війни, аж поки народ не ставав геть голодний і виганяв одного князя, та запрошував іншого. До того ж князь був воїном професіоналом, чепіги в руках ніколи не держав, і з цього випливає, що цивільна особа без спеціальної військової підготовки ніколи не може бути верховним головнокомандувачем. Це абсурд. Тобто верховний головнокомандувач отримує всю повноту влади на випадок війни, а в мирний час лише робить вишкіл богатирів.

Тому Майдан для території України – це не виняток з правила, а закономірне явище. Це те саме славнозвісне київське віче.

Тепер запитаймо себе, за що ми боролись, чому нам замандюрилось мати власну державу, адже в складі СРСР нам, тим що вижили після штучного голоду, непогано жилося. Принаймні так само як і в Росії, окрім Москви, куди було літерне постачання. Ми боролись за те, щоб зберегти свою ідентичність. Нас триста років десяткували (знищували кожного десятого) за те, що ми вперто не відмовлялися від того, що ми українці з усім набором інших особливостей. У визвольних війнах під проводом Богдана Хмельницького, Симона Петлюри і Степана Бандери ми відстоювали свою ідентичність. Тому нам не подобається ідеологія Партії регіонів і комуністів, які виступають за введення російської мови як державної, які хочуть здати трубу чи причорноморський шельф, тобто знищити нашу ідентичність. Бог би з нею тою «ширкою», але ж у тій «ширці» вороги нашої ідентичності. Всі політичні діячі і міністри, які говорять на урядових посадах російською мовою, є наші вороги. До того ж, такі знахабнілі, що ось уже 17 років у незалежній Україні не користуються на засіданні вищого законодавчого органу – Верховної Ради – державною мовою, тоді як за статутом державного службовця вони повинні володіти українською мовою і користуватись нею на роботі. Чому ж жоден голова Верховної Ради ще не вимкнув мікрофон такому нахабі. Бо в душі він ще залишається російським холуєм.

І ось Бог нам дав двічі виграти вибори до ВР, щоб там була більшість людей, які поважають українську культуру, і обидва рази президент нашої держави Віктор Ющенко руйнує цей уряд. Зараз у нас є українськими патріотами (завдяки коаліції) міністр освіти і міністр культури, зараз у нас є прем’єр-міністр, який поважає національні цінності і вболіває за суверенітет і національний інтерес. І був у нас політичний союз партій «Наша Україна-Народна Самооборона», який, завдяки наполегливості оточення Президента, на виборах до Київради помер. Звичайно, що завдання ще не виконане до кінця. Тепер треба ще зруйнувати і партію „Батьківщина”, тоді влада сама собою перейде до Партії регіонів, яка складається з росіян, котрі переселені в Україну на порожні місця від трьох штучних голодовок, запроваджених у нас Росією у відрізку часу – 70 років. Тоді пан Ющенко сам собі може присвоїти звання Героя України і разом з Героєм України паном Звягільським поїхати на прощу до Єрусалима.

Тут ми запитаємо пана Кріля, пані Оксану Білозір і пані Катерину Ющенко – чи ви хочете, щоб на культуру у нас знову «сів» україножер Дмітрій Табачнік, а на фінанси 0150 україножер Нікалай Азаров? Чи за те я помирав у російських застінках, підвальних одномісних душогубках та ще й затруєний примусовим введенням хімічних препаратів, а мене викликали на допит і говорили: „Ну Рубан, будеш опять за самостійну Украіну, сідеть тєбє сдєсь всю оставшуюся жізнь”. Чи не пора всім українським громадським організаціям вустами своїх вождів сказати з цього приводу свою думку і закликати людей на Майдан: Павлу Мовчану від «Просвіти», Дмитру Павличку від закордонних українців, Міністру освіти від учителів всієї України, Володимиру Яворівському від усіх письменників України, Міністру Вовкуну від усіх митців України, академіку Івану Дзюбі від імені всіх вчених України, Конгресу українських націоналістів, пластунських українських організацій з усього світу і стати на захист уряду Юлії Тимошенко. Можливо, хтось із вас втратить роботу, але ми ставили на кін власне життя!

Ми раділи, коли СБУ віднайшло подаровану пані Станік п’ятикімнатну квартиру (підозрюючи, що це хабар), ми раділи коли посадили Колєснікова, бо він зазіхав на територіальну цілісність України і належить до Партії регіонів, але нам стало сумно, коли при тому ж самому президенту відкрито безглузду кримінальну справу проти депутата Портнова, коли почалося прокурорське переслідування Жванії, що, як подейкували, возив з-за кордону гроші для Ющенка, щоб він переміг у Помаранчевій революції, нам стало сумно, що відкрито дві кримінальні справи проти Луценка. Згадаймо, як Луценко хрипів із останніх сил на Майдані, коли хлопці Тягнибока вже вдерлися у вікна Верховної Ради, а там Ющенко приймав владу, підписуючи Конституційну реформ,у підсунуту нам Литвином за дорученням Кучми. Всяка зрада є ганебною, але зрада друзів, побратимів по боротьбі – це погано, дуже погано. Чи не нагадує це вам убогу гримасу Сталіна, котрий посилав на плаху спершу ворогів революції, а потім своїх побратимів по революційній боротьбі, можливих наступників, бо боявся щоб вони не вирвали з його рук владу. Чи Сталін не застрелив свою власну дружину, не розгледівши її за тюлем, переслідуваний страхом (фобією) змови й підступу.

То ж виглядає на те, що восени на Майдані збереться віче. На трибуні стоятиме Тимошенко, Луценко і, можливо, Гриценко. Звичайно, бажано було б, аби Ющенко просто замовк на якихось пару місяців і не треба було б баламутити народ, аби гривня зміцнювалась і голова Нацбанку Стельмах на політичних блазнів не зважав. Кажуть, що економіка вже призвичаїлась працювати в таких умовах, погано тільки що наші „патріоти” як засіб у політичній боротьбі вже використовують створення економічних труднощів власному народові. Можливо, Гриценко як професійний військовий стане Верховним головнокомандувачем на зарплаті і президентом на громадських засадах, Тимошенко втретє стане прем’єр-міністром, а Луценко – втретє Міністром внутрішніх справ. Ясно одне, партія „Батьківщина” вже не повинна робити якісь блоки, а приймати в свої ряди уламки УНП, Руху, «Пори», «Нашої України» та інших поміркованих націонал-патріотів – котрі згоріли на виборах голови Київради і до міськради.

Ми пам’ятаємо останнє передвиборче послання Юлії Тимошенко, де вона писала, що виконання своєї програми вона гарантує тільки тоді, коли її партія набере у ВР більше ніж 226 голосів. Але ми, український народ, не дали їй цих голосів, то й не треба звинувачувати Юлю, що їй вдалося, а що ні, принаймні вона віддала найбіднішим 8 мільярдів гривень (при Януковичу десь на таку суму побільшали статки найбагатшого українця Рената Ахметова), замість того, щоб поділити їх між найбагатшими, як це робили і роблять Ющенко і Янукович. Хочемо ми того чи ні, але цей майдан-віче зробить наш політикум двопартійним. Ющенко-Янукович – від олігархів, Юлія Тимошенко – від націонал-демократів. І майбутнє за націонал-демократами, хоча під проводом Юлії цей рух скоріше можна назвати соціал-демократичним. Бо в Європі в переважній більшості при владі соціал-демократи – вони репрезентують середній клас.

Якщо „Наша Україна – Народна Самооборона” ще хоче пожити аж чотири роки політичним життям, то саме вона зараз з усіх сил повинна боротись за працездатність коаліції і уряду. Вибори в Києві могли бути перемогою БЮТ, якби Президент не сказав, що він ніколи не підпишеться за внесення зміни про проведення виборів в два тури. Тобто саме Ющенко винен у поразці помаранчевих на виборах у Києві. Але в будь-чому поганому є щось хороше. Народ показав, що так звана внутрішня політика Ющенка і його партії „Наша Україна” дорівнює нулю. Між тим, після поразки нашоукраїнців у київських виборах у фразеології і поведінці Ющенка з’явились ознаки того, що він дистанціює себе від „Нашої України” зокрема, і коаліції взагалі. У Канаді він каже, що от зробили коаліцію і хай відповідають. Він автоматом не підписує законів, ухвалених у ВР коаліцією. Тобто якщо нашоукраїнці упросять-умолять Кріля проголосувати, то це ще не значить, що президент цей закон підпише, а 300 голосів Юля у ВР не знайде. Добре в цьому факті те, що президент вже не ховається за Кріля, а каже сам – я не підпишу, чим бере на себе відповідальність. І нарешті президент Ющенко в запалі словесних перепалок вже не приховує, що він хоче звалити уряд.

Наприклад, тиждень тому пан Азаров, творець і ідеолог Партії регіонів, сказав, „что нам нужно на лєт дєсять техніческоє правітельство”, цю саму думку днями повторив президент Ющенко. Йому потрібен технічний уряд. Що це означає? Очевидно, що мається на увазі формально призначені президентом безіменні клерки, які не належать до жодних партій, на кшталт Кінаха, який при Кучмі слово в слово повторював формулювання Кучми, навіяні йому Медведчуком. Щоб можна було безвідповідально і таємно торгувати національними інтересами України. Це, звичайно, мрія політичних банкрутів, але це треба мати на увазі. Що проґавила „Наша Україна” і Луценко в тому числі, то це те, що вони віддали оточення Ющенка регіоналам, не стали кумами і задушевними друзями, щоб бути таким чином агентами впливу на його думки і рішення. Тепер посили клевретів від таких антиукраїнських партій, як „Соціалдемократи(о)” (Балога) і Партія регіонів (Азаров) навіяні сюзеренові, не може пересилити уряд і Верховна рада вкупі.

Декілька слів про політичну позицію Юлії Тимошенко. Земля вступила в еру небесної води ( чи як кажуть – під вплив сузір’я Водолія), і жінки потроху, як це видно по всьому світу, прориваються до влади. До речі, якщо Ющенку на чолі РНБО потрібна була жінка, то чому він не взяв Ксенію Ляпіну – і жінка приємна, і розумна, і однопартійка. Але повернемось до Тимошенко. Звичай, що народ формує політика, сказати б, шукає об’єкт, або вони (народ і герой) одне одного знаходять. Політик подає себе таким, як того вимагає народ у даний історичний момент. Юлія Тимошенко прийшла в політику зовсім не такою, як вона є зараз. В період, коли вона відкололась від партії „Громада” – програма „Батьківщини” була чисто технократичною, без будь-якого національного забарвлення. Її електоратом були рускоязичні українці з великих міст з есессерівських незчисленних науково-дослідних інститутів. Зараз за її партію проголосували 14 із 25 областей України і до її позиції підходить силогізм Василя Симоненка: «Україно, ти для мене диво, я для тебе мислю і творю, Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю». Для прикладу скажемо, що як тільки Тимошенко стала вдруге прем’єр-міністром, вона на весь світ заявила про незгоду з Росією на непрозоре постачання газу, аж до того моменту, що Росія перекрила трубу. Тобто вона показала всьому українському народу, що національний інтерес для неї є найвище політичне зобов’язання, навіть якщо опонентом є Росія, хоча її політичні супротивники весь час хочуть «замазати» її в російське питання.

Ми могли б закинути Тимошенко що вона „продалась американцям”, але нещодавно вона розірвала контракт з американською компанією, звинувативши Януковича і Ющенка в зраді національних інтересів вже на користь американців. Навіть посол Америки в Україні на це відреагував. Коли справа дійде до міжнародного суду, про який навіть Богатирьова сказала, що Юля його виграє, то Янукович з Ющенком постануть в очах громадськості України як двоє кволомислячих патріотів своєї кишені. Можливо, саме тому Ющенко так поспішає скинути Юлію, щоб потім поновити цей контракт і накласти на нього табу таємничості, згодившись, що чорноморський багатий на газ шельф був та й немає. Як немає Чорноморського флоту, який, як виявляється, так як і в 17 році, здавався на милість Української держави, але президент Кравчук його не взяв. Тобто націоцентризм Юлії Тимошенко в хорошому значенні цього слова нам підходить. І проти державної української мови вона не заперечує. Нам, тим, що клали своє життя за самостійницьку українську ідею, нам, яким зараз болить оцей безкінечний бардак, яким стала Верховна рада і Секретаріат президента на чолі зі своїми керівниками, нам підходить на даний момент такий прем’єр.

Жаль, що через ці чвари шлях до самодостатнього повноцінного існування нації стає довшим, але життя триває. Згадаймо полум’яний виступ Юлії Тимошенко останнього разу, перед приходом Януковича в Кабмін: «Огляньтесь, на Європейській площі російські прапори!».