Телешоу « Великі Українці » завершилося. Враження від « великого шахраїнства » залишилися. І справа не в сумнівній перемозі у рейтингу найславетніших українців давньоруського князя Ярослава Мудрого, не в « поразці » в битві за лідерство Степана Бандери і не в дивній розстановці за значущістю інших імен із десятки « найбільших ». Не в наших « безпідставних » претензіях, що « вибрали знов не того », як саркастично-зверхньо дорікає нам Савік Шустер. Не в кволій громадянській активності Центру і Заходу країни, як роздратовано пояснює генеральний продюсер телеканала « Інтер » Ганна Безлюдна. І навіть не в доконаному факті фальсифікації « волевиявлення », про яке першим докладно розповів екс-шеф-редактор проекту Вахтанг Кіпіані. Річ — у невідповідності купленого у британців телепродукту нинішній Україні, у легковажності канала, який за грошима забув, що комерційний статус не позбавляє його соціальної відповідальності. Проблема в тому, що вітчизняне телебачення, не продукуючи власних проектів — або неспроможне, або просто дурна традиція? — натягує на себе « секонд хенд », часто з « блошиних » медіаринків Заходу, не дбаючи, чи пасує йому фасон і розмір « б. у. » моделі.

Та спочатку повернемося до події річної давнини. У червні минулого року канал « Інтер » у випуску « Подробиць » повідомив про запуск придбаного за ліцензією в Бі-бі-сі масштабного телепроекту «100 Великих Британців » — у вітчизняній версії « Великі Українці ». Анонсуючи майбутнє телешоу, наголошували: вперше в історії нашого телебачення український канал придбав не розважальний, а суспільно-політичний проект. « Можна впевнено стверджувати, — пророкували « інтерівці », — що в нас програма теж стане резонансною подією державного масштабу та приведе до великої кількості гострих дискусій на тему, кого саме варто вважати великим українцем.... » Прирівнявши « резонансну подію » до « нових передвиборчих перегонів », запевнили, що « завдання проекту, передусім, —згуртувати та просвіщати ».

Окрему увагу в тих « Подробицях » ( від 18.06.2007) приділили телеведучому проекту « Великі Українці », іноземному громадянину Савіку Шустеру. На зауваження одного із журналістів, що, мовляв, проект веде людина, яка не дуже асоціюється з українською культурою, ведучий відповів: це не головне, і він не з меншим задоволенням вів би проект « Великі Таджики ». Задоволення це, нагадали глядачам, зрозуміле, бо свого часу « стих, так і не почавшись, проект « Великі Росіяни », який готував Савік Шустер разом з командою НТВ. У Кремлі захвилювалися: де в результаті опиниться сучасний президент, що народ думає про Сталіна... » ( Забігаючи наперед, можемо констатувати: добре росіяни думають про Йосипа Віссаріоновича, навіть краще, ніж можна було передбачати. — Авт.) За словами самого пана Шустера, бажання все ж таки реалізувати саме цей проект, не в Росії, то в Україні, було головною причиною його приходу на телеканал « Інтер ».

Ще в цьому першому повідомленні спантеличувало дві обставини. Характеристика проекту як своєрідних виборчих перегонів і його завдання — об’єднати Україну. Дивний симбіоз вовка з овечкою. Мабуть, мало знайдеться серед українців — від дитсадівця старшої групи до довгожителя глухої глибинки, — хто не знає, що будь-які вибори в нашій країні перетворюються на червону шматку ще до дня їх оголошення. На жаль, у ролях бика й матадора — громадяни однієї держави, які із завзятістю, гідною кращого застосування, ведуться на нав’язану їм зовнішніми любителями кориду.

Про яке об’єднання нації в даному випадку можна було казати? Про які гострі, але цивілізовані дискусії мріяти? На які результати просвітительства — від фінішу до фіналу — сподіватися? Будь-що, пов’язане з ідеологією і політикою, а творці телешоу чомусь зосереджувалися саме на цих параметрах, з дурнуватою закономірністю позначається не дискусіями — гострим розбратом сторін. І в цій закономірності вже немає різниці, про що йдеться: вибори президента, парламенту чи національних кумирів. « Ви нам Бандеру? — А ми вам « все буде Донбас » — і навпаки. Можливо, для громадянина Канади, Італії, Росії, Франції ... з суто дослідницької позиції і цікаво спостерегти цей « лабораторний процес », але ж на « Інтері » працюють не лише іноземці.

Неприємні відчуття посилилися, коли в ефірі з’явилися перші « серії » телевізійного шоу. Вони до болю нагадували балаган « Свободи слова » того самого Шустера на тому самому « Інтері ». За одним лекалом, однією викрійкою, схоже, ведучий може вийти за рамки свого шаблонного журналістського амплуа лиш у футбольних програмах. Демагоги-політики, яких запрошують на передачі, наче на « тусовку » у бар: незмінна « пивна » піна проголошених « істин », дискусія за сюжетом примітивного детективу — ще навіть рота не розтулили, а вже нам відомо, що буде сказано (дивно, що хоч на цьому шоу не засвітилися персонажі з « українознавства » — Жириновський, Затулін і Ко: неймовірна тактовність команди ведучого. — Авт.).

Дефіциту розумних людей в Україні немає, але камери вперто фіксують одні й ті самі обличчя: не студія — сімейний відеофільм від « татка » Савіка Шустера. Утім, одним з « найяскравіших » моментів програми була навіть не кандидатура Леніна на звання Великого Українця (вождя світового пролетаріату можна було б доповнити фюрером: обоє мають відношення до України як її окупанти), а не « заявлений » у « Свободі слова » Володимир Зеленський: у ролі морального авторитета нації (!?). Нещасні великі й малі українці з такими авторитетами. Дивлячись, як цей комедіант, що, очевидно, пропустив « транзитом » повз вуха назву нового товару « Інтера » і сплутав суспільно-політичний проект з розважальним, роздував щоки і поблажливо повчав Литвина: « Знаете, Владимир... », хотілося плюватися ще більше, ніж від недолугих жартів його « кварталу ». Люди, котрі самі плавають в історії, як муха в окропі, у ролі її просвітителів — тут і Чарлі Чаплін відпочивав би. Щоправда, нам пояснили: багато хто із запрошених — перелік справді достойних людей —відмовився « арбітрувати » на телешоу. З різних причин, зокрема і через те, що не сприймали ідею проекту, вважаючи її некоректною і передчасною. Їх замінили на згодних, образно кажучи, совість України розводили її ж ганьбою, наче крадькувата молочниця сметану сироваткою; окрему думку знехтували, гроші, амбіції та нагода ще раз продемонструвати лідерство канала в інформаційному телепросторі, напевно, були важливіші...

Такими вони і виявилися. Бо яка, скажімо, коректність у розвішених у метро закликах « Інтера » обирати « Дух чи Рух », « Творця чи Борця »...? Треба мати специфічну уяву, щоб сполучником « чи » творити позитивну методологію загальнонаціонального вибору. Як сказав з цього приводу голова Національної спілки театральних діячів Лесь Танюк, « неможливо порівняти козу з возом! І неможливо в рамках одного проекту порівнювати людей з різних сфер життєдіяльності. Сам момент вибору — безтактність ».

Як наслідок, ми одержали те, що мали одержати. Не зазнавши взаємності від Росії, Савік Шустер задовольнив свою амбітну творчу жагу в Україні. Тепер може податися до таджиків, там — через громадянське протистояння — це телешоу також доречне, як свинина в меню мусульманина. « Інтер » своє завдання теж виконав з точністю до навпаки: судячи зі скандалу, який не стихає після фінальної серії « Великих », він так « об’єднав » країну, як чотири роки тому виборчою рекламою — роздертою по Дніпру картою України.

Чому тоді, запитаємо, проект Бі-бі-сі мав великий успіх не лише на батьківщині, а й у багатьох інших країнах? Напевно, там споживачі легко проковтнули телепродукт, бо абсолютною більшістю, на відміну від нас, не мають сумнівів ні у власній історії, ні у власній національній ідентичності. У ФРН, наприклад, ніхто собі голову не сушитиме суперечками, чи може французька бути « другою державною », а мешканці туманного Альбіону не восхвалятимуть чеснот завойовників. Суспільство дозріло до такого проекту. А в нас, за словами одного глядача, « телешоу довело, що в Україні ще рано проводити такі конкурси... Мало не Великих Українців, бракує справжніх українців-сучасників. Хай держава проживе в незалежності хоча б ще одне покоління, тоді це питання і можна розглянути... »

Можливо, творці інтерівських « Великих » і керувалися благородними намірами. Можливо, рожеві окуляри —обов’язковий атрибут фірмової одежі канала і нестандартна оптика завадила вчасно помітити, що резонансна подія приречена на резонансний провал. Особливо якщо формат Бі-бі-сі приправляти соусом власного виробництва. А може, хотіли спровокувати суспільство — тоді мети досягли. Питання — для чого? Бажали просвітити — чим? Фільм про Бандеру в рамках проекту не розчулив його опонентів. « Євангеліє » від Табачника про Ярослава Мудрого князю не додало шанувальників, звісно, якщо не вважати затрачених « цільових коштів » на підтримку « противаги » « Творця » « Борцеві ». До речі, в тих країнах, де успішно обкатали британський проект, не стимулювали « свою кандидатуру » таким масованим бомбардуванням sms, наче мали поховати решту « Великих » під обломками величі виплеканого більшими коштами переможця. І це є також різницею між ними і нами, між іншим.

Захищаючи « усиновлене дітище » від « політичних сил, які використовують його в політичних цілях », генеральний продюсер канала Ганна Безлюдна не приховує, що « хтось проголосував раз, а хтось більше ». Які претензії, сердиться, права телеглядачів кількістю дозволених голосувань не обмежували. Про який тоді чесний вибір українців заявляли рік тому в ефірі « Інтеру »? Про яку неупередженість кажуть тепер, якщо всі причетні до шоу визнають, що « транзитний сервер » таки вплинув на результати? Про яку принциповість Вахтанга Кіпіані можна розводитись, якщо він свої викриття зробив не в останній передачі « Великих », а після фіналу? Як відомо, ложку подають до обіду, а після ефіру не розмахують кулаками. Зрештою, якими рейтингами передачі хваляться, якою небаченою в Україні глядацькою активністю, якими мільйонами голосів, якщо можна з одного номера, очевидно, небідного власника телефону, відправляти тисячі повідомлень.

У великій аналітичній статті « Телекритики », присвяченій « розбору польотів » довкола « Великих », стверджується: «... і Бі-бі-сі варто замислитися, перш ніж продавати такі формати комерційним каналам. Принаймні українським комерційним каналам, що перебувають у спотвореній системі уявлень про професійну етику і місію медіа... Очевидно, що найпридатнішим для проведення такого проекту є саме суспільне телебачення, що піклується про благо суспільства більше, ніж про рейтинги і прибутки... Історія ця виявилася лакмусовим папером стану всього вітчизняного медіабізнесу як такого. І, насамперед, свідченням нерозуміння нашим комерційним мовленням своєї соціальної місії, свідченням їхньої неадекватності стану суспільної свідомості в країні... »

Абсолютно справедливі слова. Телепроект « Великі Українці » і за формою, і за змістом став « великою розводкою суспільства ». Суспільства, в якому заїжджі « телезірки » самовпевнено грають « пророків » на чужому полі, а їх возвеличують із хуторянською запопадливістю замість того, щоб самому господарювати у своєму ефірі. Суспільства, в якому за рейтинги і прибутки маніпулюють думками і фактами. Суспільства, в якому фальшують навіть не гроші — моральні цінності. Суспільства, яке ділили за річками, а тепер ще й за Великими земляками. Суспільство, що ведеться на ці « розводки », також промовистий лакмусовий папірець...

Людмила Коханець