Корекція офіційного курсу гривні до долара, яку було здійснено не так давно, не була абсолютною несподіванкою. Їй передувало зниження готівкового та безготівкового курсу долара до позначки 4,6—4,8 гривень, яке відбулося в березні. До цього наш Центробанк поставився з видимою байдужістю, не змінивши офіційного курсу. Навпаки, його представники невпинно наголошували, що ревальвація гривні здешевить імпорт і, таким чином, допоможе боротьбі з інфляцією, яка посилилася.
Корекція, яку було здійснено після цього, породила безліч суперечливих думок. Дискусії не вщухають і досі. Спробуємо розглянути подію в довгостроковій, стратегічній перспективі.
Як відомо, Україна фактично використовує політику фіксованого валютного курсу. Донедавна вона була досить адекватна ситуації в економіці. Однак посилення інфляції поставило питання про доцільність зміни моделі монетарної політики. Частково ця зміна вже сталася. При цьому не лише похитнувся курс долара, але і значно скоротилися інтервенції Нацбанку на валютному ринку.
Очевидно це означає, що НБУ вирішив звернути увагу на завдання, необхідність вирішення якого стоїть у планах монетарного відомства вже не перший рік. Тобто планується перехід від сьогоднішнього режиму підтримки фіксованого курсу національної валюти до режиму так званого інфляційного таргетування (від англ. target — мета; таргетування — досягнення встановлених кількісних параметрів за допомогою інструментів економічної політики). Це означає, що всі кроки уряду в фіскальній царині, і всі заходи, яких було вжито Центральним банком у рамках монетарної політики, підкорюються єдиному завданню — збереженню вибраних темпів зростання цін. Для інфляційного таргетування необхідно виконати кілька обов’язкових умов: відмовитися від фіксованого валютного курсу і відкрити внутрішній фінансовий ринок для іноземців, забезпечити дійсну незалежність Центрального банку від уряду і одночасно узгодженість їхніх дій, публічно оповіщати середньострокові (на кілька років уперед) планові показники інфляції, забезпечити прозорість монетарної політики, що передбачає сповіщення всіх зацікавлених сторін про цілі та плани влади, домогтися довіри з боку населення до політики, яка проводиться тощо.
Деякі з перерахованих умов вимагають пояснення. Так, перша з них уже сама по собі свідчить про те, що за умов жорсткої прив’язки курсу гривні до долара перейти до інфляційного таргетування неможливо. Причина полягає в існуванні «несумісної трійці», сформульованої лауреатом Нобелівської премії Робертом Манделлом. Відповідно до його концепції, існують три основних параметри монетарної політики: вільний допуск іноземного капіталу на внутрішній ринок, зниження інфляції та фіксацію курсу національної валюти до іноземної. У своїй політиці регулюючі органи можуть домогтися одночасного здійснення будь-яких двох із цих трьох цілей. За умов необхідності більш активного залучення іноземних інвестицій і негативного сальдо торгового балансу України (значного перевищення імпорту над експортом), що покривається за рахунок ще більшого притоку коштів із-за кордону, ми вимушені відкривати свій фінансовий ринок. Залишається можливість вибору між двома іншими цілями: фіксований курс або ефективний контроль над зростанням цін.
Друга умова здається суперечливою: як можна одночасно забезпечити незалежність Нацбанку, й одночасно домогтися узгодженості дій монетарної та виконавчої влади? Нерозуміння відповіді на це питання призводить до сумбурних і суперечливих формулювань. Наприклад, нещодавно прем’єр Юлія Тимошенко, виступаючи в ефірі одного з телеканалів, говорила, що Нацбанк є незалежним, тому уряд не може диктувати йому, що робити, але, оскільки з інфляцією боротися необхідно, то боротьба з інфляцією — це, власне, те, чого уряд очікує від НБУ. Насправді все просто. Під незалежністю Центробанку розуміється те, що ніхто не має права вказувати йому, які інструменти необхідно використати для досягнення цілей монетарної політики. З іншого боку, оскільки він не є гілкою влади, то не може самостійно визначати головної мети монетарної політики — вона визначається іншими учасниками політичного процесу. Таким чином, уряд має повне право домовитися з НБУ, що головним завданням останнього буде боротьба з інфляцією або ж, наприклад, підтримка фіксованого курсу гривні до долара (але, як зазначалося вище, поставити ці два завдання одночасно не можна, оскільки вони є несумісними). Тобто тут необхідна узгодженість дій двох органів. Але після того, як мета визначена, ніхто не може вказувати НБУ, до яких дій потрібно вдатися для її здійснення. У цьому і полягає його незалежність.
Але досягнення домовленості між урядом і НБУ про «головне монетарне завдання» — зовсім непроста справа, оскільки законодавство це питання не регламентує. У ньому сказано, що головним завданням НБУ є підтримка стабільності національної грошової одиниці. Ця стабільність може бути як внутрішньою (стабільність купівельної спроможності гривні, тобто досить низька інфляція), так і зовнішньої — стабільний курс гривні до іноземної валюти. Яка саме стабільність мається на увазі, в Конституції не уточнюється. А нам хочеться і того, і іншого. А не можна...
Таке просторове мислення було необхідне для того, щоб пояснити, що НБУ вже давно шукає зручної можливості відмовитися від прив’язки гривні до долара, оскільки цей крок є необхідним для більш ефективного контролю над цінами. Але можливість така не надається з кількох причин. По- перше, населення має значні заощадження в американській валюті, і його психологічний комфорт, як відомо, дуже залежить і навіть болісно реагує на будь-які зміни у взаємовідносинах української й американської грошових одиниць. По- друге, будь-які нові кроки НБУ у валютній політиці завжди викликають бурхливу реакцію з боку представників законодавчої та виконавчої влади. Характер цієї реакції, насамперед, визначається прагненням до високого рейтингу та постійного піару, а також психологією населення. У другу чергу, ця реакція визначається ступінню розуміння політиками монетарних проблем і взаємозв’язків (а вона у всіх різна) і лише в третю — щирою турботою про оптимізацію монетарної політики в країні. Тому сьогодні голосніше за інших звучали обвинувачення Нацбанку в тому, що той поводиться неадекватно. Інших думок майже не було чутно. Чого варта одна тільки фраза, що внаслідок ревальвації люди втратили 4% своїх доларових заощаджень?! Чомусь не говориться, що без ревальвації, але завдяки інфляції люди втрачають більш ніж 10% своїх доларових (так само, як і гривневих) заощаджень щорічно? Нарешті третім чинником потрібно назвати безперервну чергу виборчих кампаній, у ході яких політики просто змушені політизувати будь-яку інформацію. У результаті в суспільстві нагнітається додаткова нервозність, а будь-які непопулярні заходи ним не сприймаються, оскільки вважається, що час для них надто несприятливий. У тому числі, природно, і для зміни валютного режиму.
Із цього погляду єдина реальна можливість «відв’язатися від долара» надавалася цього року. Низка виборів пройшла, чергове всеукраїнське голосування (президентське) — лише наприкінці наступного року. До того ж увага населення донедавна була відсторонена від курсу долара, і люди зараз не так хворобливо реагують на його зміну. А ще представився гарний мотив переглянути курс — необхідність боротися з інфляцією, яка підскочила до непристойних величин.
Крім того, є для цього і ще одна монетарна підстава. Раніше НБУ проводив емісію гривні дл я викупу валюти, що надходить на внутрішній ринок з урахуванням недостатньої монетизації (співвідношення грошової маси та номінальний ВВП) української економіки. У нормальній економіці цей показник повинен складати як мінімум 50%. Якщо грошей менше, то ускладнюються платежі між підприємствами, їм не вистачає коштів для інвестиційної діяльності, виникає бартер, хронічною проблемою банківської системи стає недостатня ліквідність. Після кризи першої половини 90 х років ми починали з монетизації близько 10%. Було абсолютно необхідно провадити емісію грошей більш швидкими темпами, ніж зростав ВВП, тому грошова маса збільшувалася на 35—40% на рік. До того ж, завдяки викупу валюти через емісію, НБУ поповнював свої золотовалютні резерви. Лише в листопаді минулого року рівень монетизації досяг 50%-вої позначки. Після цього можна було сповільнити процес насичення економіки грошима. Вочевидь, цей фактор також враховувався, коли на початку цього року НБУ відмовився від широкомасштабної емісії для викупу валюти, що надходить до країни. Одне з актуальних завдань відступило на другий план, що відкрило можливість для більш широкого вибору інструментів для розв’язання інших проблем.
Виходячи з такої логіки, зараз не стоїть питання про те, чи буде курс гривні до долара зафіксований на позначці 4,8, або повернеться до звичної 5,05, або Центробанку сподобається якась інша цифра, і гривню надовго прив’яжуть на цьому рівні. Дуже важливо розуміти, що на курс гривні потенційно діє безліч факторів. Деякі (торговий дефіцит, інтереси експортерів, потенційна панічна реакція на невелику нестабільність курсу, необхідність зниження вартості кредитів) можуть сприяти девальвації гривні. Інші діють на користь підвищення вартості українських грошей. Це необхідність боротьби з інфляцією, притік іноземних інвестицій, що збільшується, надходження грошей від «заробітчан», недооцінення української грошової одиниці. Треті фактори працюють або на користь стабільності, або навперемінно то в той, то в інший бік (традиція фіксації курсу, визначені календарні дати великих міжнародних платежів або формування обов’язкових банківських резервів тощо). Тому однаково переконливими можуть бути аргументи як на користь, так і проти практично будь-якого валютного курсу та режиму, що якраз і залишає Нацбанку й уряду широку можливість вибору.
Так що в ситуації, що склалася, питання полягає в тому, чи достатньо в НБУ рішучості перейти до реально плаваючого валютного курсу гривні (до речі, давно зафіксованому на законодавчому рівні), подолавши опір політиків та інерцію населення? (Тут складнощі полягають у тому, щоб переконати людей, що постійно змінний курс — це така ж нормальна ситуація, як і жорстко фіксований).
Відповідь на це запитання ми повинні дізнатися вже цього року (якщо, звичайно, не відбудуться позачергові парламентські вибори). А наступного року, через президентські вибори, що наближаються, змінювати монетарну політику буде неможливо, вона буде такою ж, якою стане наприкінці цього року. Якщо буде вирішено «відв’язати» гривню, то грошово-кредитна політика зможе грати більш активну роль у сприянні економічному зростанню та зниженню цін, оскільки в її розпорядженні виявиться більше ефективних інструментів. У іншому ж випадку ревальвація, що відбулася, залишиться напівмірою, в якій немає особливого сенсу.
Євген Ніколаєв, економіст
