Андрій Підпалий – поет, науковець, цікавий співрозмовник, який не шукає легких рішень. Велику частину свого життя він присвятив літературі, зокрема поезії. Своєрідним хобі Андрія є вивчення природи бунту, виявів свободи. Абсолютної свободи. Можливо, це в нього в крові, бо ж батько Андрія – Володимир Підпалий, класик української літератури, якого завжди з особливою шанобливістю згадують колишні дисиденти.

– Що Ви скажете на таке твердження: Андрій Підпалий – персонаж попсовий. І якщо попсовий, то в чому саме: в літературі чи в громадській діяльності?

– Може, частково попсовий у громадській діяльності. Я днями розмовляв із другом, філософом і релігієзнавцем. Спитав, що він може про мене сказати, як про особу, адже мені скоро вже 39 років. А для поета, як відомо, це вже майже фінал. Він сказав про мене, що я класичний релігійний фанатик. І це, мабуть, так. Тобто я вірю в чудо, я вірю в надприродність, в потойбіччя, в сенс. Щодо літератури, то це окреме явище, яке не містить соціальності. Мова – це чиста структура, проте вона може мати вплив на поведінку людини, а може й не мати.

– Як це поєднується з Вашим крайнім егоцентризмом?

– А чому це не може поєднуватись з моїм егоцентризмом? Зрештою, людина - це така цілісна річ, комплексна. Зрештою, егоцентризм – це прагнення охопити максимальні емоції, вияви, поведінкові речі з проекцією на себе. Бо ж тільки ти впливаєш на твої стосунки з Богом, з іншими людьми. Ти є те, що ти є, що ти робиш, чим ти живеш. Для мене володіння мовою – це така віртуальна річ, більш соціальна. Твоє життя може бути не пов’язане з тим, як ти володієш мовою. Бо це є колективна свідомість. А поет існує для неї, а його поведінка – компенсація того, що він віддає. Тому наша поведінка часто буває егоцентричною, можливо, попсовою.

– Як Ви оцінює те себе в літературі з позиції Вашої поведінки? Адже у багатьох ставлення до Вас виробилося з огляду на Вашу егоцентричну та ексцентричну поведінку. Інакше кажучи через Ваше несерйозне ставлення до себе, Вашу епатажність.

– Це виказує непрофесіоналізм таких людей, оскільки ставлення до людини формується лише з огляду на її поведінку. Я ж на відміну від них маю ступені, звання. Але ж не лізу на сцену з так званими вечорами. Для мене це - не просто другий сорт, це - друга книжкова полиця.

– Тобто це у Вас своєрідна сегрегація?

– Можливо й сегрегація. Але чому саме сегрегація? В цьому випадку я доречно згадав релігійний фанатизм, бо ж ці люди не вірять в слово, в правду, а вірять лише в соціальні аспекти, в їхні наслідки. Як кажуть у Польщі: «В кінці життя не залишається нічого, крім поганих віршів». Зрештою, так воно і є. Я з 1994-го в літературі. Я стільки бачив комічних персонажів, які вилазили на трибуни. І де вони? «Там, гдє – то...» В смітнику!

Не думаю, що література полягає в презентаціях, у читаннях зі сцени. Це просто читання поетичного тексту.

– Ви тоді теж на смітнику? Бо про Вас теж мало де чут и…

– Не знаю. Може, комусь чутно. Для них тим паче чутно. Вони аж тремтять, коли мене бачать. Причому фізично... А їх хто читає, окрім певних епатажних персон?

– Тобто Ви взагалі не визнаєте поетичн их вечор ів?

– А немає ніяких поетичних вечорів. Всі ці вечори насправді є псевдопоетичними. Це читання вголос. Це жанр естрадного мистецтва, яким так звані поети, на жаль, погано володіють.

– Що Ви скаже те про слем як технологію?

– Я не хочу про це говорити. Це старомодно і нецікаво. Поговорімо краще про поезію.

– Але все ж таки дозволь те спитати Вас про слем як про сукупність комплексів. Адже перш за все – це комплекс бути публічним, комплекс бути гарним оратором, комплекс бути актором, комплекс здобути визнання. І на останньому місці – комплекс бути креатором чогось.

– Тут я цілковито згоден. Але до всіх, перерахованих Вами, комплексів я додам ще один суттєвий комплекс, який накладається на усі попередні, – комплекс не бути професіоналом. Люди тупо виходять, і читають. Це вкладається в концепцію псевдопостмодерністських рекламувань. І зрештою, це свідчить про непрофесійність цих персонажів, їхню відсутніть прагнення до глибинності, до розуміння того, чим є література. Слем – це типова дешева соціальна мережа певного рівня. І тому, що вони мають псевдоосвіту, ними легко маніпулювати. Слем – це псевдолітература, так само, наприклад, як мюслі – це псевдокаша.

– Чому молоді літератори не орієнтуються на власні сили, а сподіваються на допомогу грантів, видавництв, літературних генералів, тих самих слемів?

– Тому що їм не хочеться відчувати задоволення від самореалізації, а хочеться псевдосоціальності. Зрештою, найкращі з них є або коханцями якихось «коміків», або в дуже дешевих видавництвах пишуть дуже дешеві романи. Чи обслуговують певні політичні сили. Я не хочу більше приділяти цьому увагу.

– Власне чому я акцентую на цьому увагу , бо, на жаль , велика кількість представників з молод ого покоління поетів, так звані двотисячники , обрали цей шлях. Чому?

– Насправді – не всі. Деякий час мине, і про них заговорять. Але доки це все «проросте»... Я оптиміст, і тому я вірю, що так буде. Адже я і мої друзі свого часу не одразу почали друкуватись. Ми пристосовувались у найкращому розумінні цього слова. Тобто опановували наш «естеблішмент», основи нашої естетики, літератури.

– Розкаж іть, що Вам дав досвід самвидаву?

– Дав розуміння цілковитої поетичної свободи, чим я можу пишатися. Також дав відчуття задоволення від поширення моїх думок і образів. Наприклад, під час акції «Україна без Кучми» або радикальних акцій «Пори» за Помаранчевої революції. Все, що я робив, це було прагнення гідності, свободи, реального результату.

– Яке Ваше ставлення до «Україн и без Кучми» і до так званої Помаранчев ої революці ї?

– По-перше, хоч і так званої, але революції. Взагалі над цим я працював лише півтора дні. Але для мене це подія цікава. Хоч це і не моє. Помаранчева революція була створена для плебсу. Я ніколи не був плебеєм, тому для мене вона чужа. «Україну без Кучми», як ту ж революцію, певніше, їх учасників, чи мікропроект «Врятуємо старий Київ», я лише консультував. І останнє з них для мене найцікавіше.

– Які ознаки революції у Помаранчевій революції?

– Я вважаю її революцією свідомості, мізків, революцією комунікативності. Тобто усі можуть говорити з усіма. Всі вільні в розмові. Ті самі знамениті – свобода, рівність і братерство. І це не блеф. Принаймні для плебсу. Плебс на цей час відчув себе не плебсом. Він побачив чудо, повірив у власні сили, сили змінити лад в державі. Той самий Шевченко звідки взявся? З плебсу. Це квітка, яка виросла на гнойовищі, серед рабів.

– Серед яких рабів?

– Серед тих людей, яких зробили рабами. Його оточення складалося з рабів. Свобода була для нього легендою, міфом. Він міг або стати пристосуванцем, або повірити в свободу. І він обрав свободу. Він хотів, аби свобода стала для нього реальністю. Він повстав проти наявної реальності. Отож Помаранчева революція була повстанням плебсу проти реальності і власної свідомості. Більше такого ніде не було.

– Якщо вже вести мову про Шевченка, то серед його сучасників жило чимало учасників антивладних повстань. Що означало підняти повстання в тих умовах: кріпака проти пана, в якого була майже абсолютна влада? Яку тоді селянинові треба було мати мужність ? І з огляду на події чотирирічної давнини мені здається, що Ви перебільшує те...

– Можливо. Але це ще не завершено, тому побачимо. Далі буде…