Серед нещодавніх обговорень можливих бізнес-моделей некомерційної літератури (тобто неможливости таких моделей) звертає на себе увагу точка зору Юрія Кублановського.

«Якщо вести мову про гроші, то олігархи дають їх на аванґард, - каже поет. - Це таке злиття олігархійного режиму з постмодернізмом та аванґардизмом. У їхніх руках, здається, головні потужності та майданчики. Можливо, на рівні підсвідомости вони цінують те, що імморально, те, що поза мораллю, - це відповідає, очевидно, їхній ментальності та переконанням». Згадуються також «всесвітня культурологійна мафія» та «жовте колесо» (образ самого Солженіцина), що змінило «червоне».

Вже не знаю, що там у підсвідомості в олігархів, але теза про імморальність аванґарду не нова. І не на пальцях чи емоціях, а з усією науковою суворістю. Це свого часу здійснив, скажімо, філософ-марксист Міхаіл Ліфшіц у книжці «Криза безладу». А ще він надрукував у «ЛГ» свого знаменитого маніфеста «Чому я не модерніст», на що поет-аванґардист Всєволод Нєкрасов відгукнувся постмодерністськими віршами:

почему
почему Лифшиц

и почему Лифшиц
не модернист

почему*
почему Лифшиц не модернист

почему


*очень ему
нужно

Дійсно, полемічне завзяття М. Ліфшіця виглядало дещо ненатурально, оскільки за тієї доби мати реноме модерніста мало хто бажав. Це було цілковито безперспективно (якщо мовити про гроші), а часом навіть небезпечно (з огляду на це, до речі, виникає питання про моральність позиції, яку обрав сам М. Ліфшіц). Нині ж - инакше (як сказав инший поет-аванґардист). Одначе змальовувати стан справ так, що ситуація змінилася дзеркально й переслідувані стали нинішніми гнобителями, було б очевидним перебільшенням.

Ситуація й справді змінилася дзеркально, але лише в тому сенсі, що дійшла свого природного положення. Тобто не стала догори дриґом, а встала з голови на ноги. Замість державного розподільника - вільна комерція. І треба бути дуже палким прихильником конспірології, щоб вірити у змову олігархів із постмодерністами супроти суспільної моралі. Просто кожен належить сам собі (а це і є свобода), кожен виживає як може. Й оскільки некомерційна література за визначенням не є конкурентноздатним продуктом, бізнес-моделі тут застосовуються винятково позаринкові, від лобіювання державної підтримки та довготермінових домовленостей про опіку з боку благодійних фондів чи передових підприємств капіталістичної праці до елементарного короткотермінового «розведення» тих самих - а чи инших - олігархів «на пеньонзи».

Літератори - плем'я не найбільш приємне та доброчинне. Там, де раптово з'являються годівниці, відбуваються доволі бридкі сцени. Можуть й задзьобати, особливо в голодний кризовий час. І «культурологійна мафія» може створитися - всіляке буває.

Бо ж далеко не кожен літератор готовий жити за дервішським принципом Хлєбнікова: «Мне много ль надо? / Коврига хлеба / И капля молока. / Да это небо, / Да эти облака!» Частіше віддають перевагу посиланню на Маяковського: «И кроме свежевымытой сорочки, скажу по совести, мне ничего не надо». А «свежевымытая сорочка» - це вам не мішковина бомжа-Хлєбнікова, це вже середній клас із відповідним рівнем прибутків, що його не забезпечити жодними обсягами виробництва поетичних рядків. Отож бо, найбільш вірна соціальна стратегія для літератора сьогодні - триматися подалі від усіляких годівниць. І не тому, що булґаківський Воланд заповідав ніколи нічого не просити, оскільки «самі запропонують й самі все дадуть». Це саме лише варіант державного розподільника (а «Майстер і Маргарита» на відміну, скажімо, від «Білої ґвардії» цілком радянський роман, що й робить йому настільки комерційно успішним). Серйозну літературну творчість у ринкових умовах може продукувати лише людина, котра сама забезпечує себе - працею в будь-якій иншій галузі. Суміжній, на кшталт журналістики, чи взагалі надзвичайно далекій від красного письменства - не важливо. Важливо, що тут у всіх цілковито рівні можливості - хоч у аванґардистів, хоч у традиціоналістів.

Питання, «кто более матери-истории ценен», звичайно, не суєтне. Ось тільки розв'язувати його не нам, а матері-історії. Ми лише можемо дискутувати на цю тему, намагаючись домовитися про якісь базові цінності.

Доводити, що аванґард є такою самою шанованою й моральною традицією, як і класика, і жодного протистояння аванґардистів із традиціоналістами реально не існує, - це, вважаю, все ж стукати у відчинені двері. Не так багато зараз на святій Русі однодумців М. Ліфшіца. А ось щодо «жовтого колеса» хочеться зробити кілька зауваг.

Це, безумовно, реальність - «жовте колесо», «місто жовтого диявола». Реальність, але не диявольська. Дрібних бісів завжди вистачало, як також і у мистецтві, однак бачити в них самого князя темряви - це занадто. Й зовсім глупо дзенькати перед «жовтим колесом» сусальним золотом.

У комерційному мистецтві, в масовій культурі діють ті ж художні закони, що й у «серйозній» літературі. Розподіл тут жодним чином не моральний (з чого б це?), а жанровий. Низький жанр може й повинен бути справжнім мистецтвом, й у принципі комерційний успіх супроводжує дійсно яскраві й талановиті мистецькі явища. В своєму, природно, жанрі. А несмаку й бісівщини можна нагромадити де завгодно - хоч у аванґарді, хоч у традиціоналізмі, хоч у віршах, хоч у детективах. Хоч з комерційним інтересом, хоч безкорисливо, з найбільш шляхетних міркувань. Путнього нічого з цього все одно не буде. Бо ж значення має тільки мистецький результат, а публіка зовсім не така дурепа, щоб уживати неперетравлювані літературні продукти.

Владіслав Кулаков , "Муза"