Він не “Іван Грозний”. Тепер Дем’янюка обвинувачують у “звичайній” службі в таборі смерті Собібор: у збройному супроводі процесу винищення євреїв, приправленому расизмом. Сам українець, який пережив Голодомор і потрапив у німецький полон, розповідає, що боровся у війну проти Червоної армії в лавах власовців, пише Ґергард Ґнаук у німецькій Die Welt.

У всьому світі покладають великі сподівання на процес, що починається в Мюнхені в понеділок проти гаданого воєнного злочинця Джона Дем’янюка. Його звинувачують у “добровільній” співучасті у вбивстві щонайменше 27 900 людей у винищувальному таборі Собібор.

Іван Дем’янюк народився 1920 року й уперше заглянув у вічі смерті ще дитиною. Радянську Україну спустошував голод. Вважається, що в тодішній “житниці Європи” у 1932-33-му померло від трьох до шести мільйонів, бо під керівництвом Сталіна треба було побудувати соціалізм.

Приватні господарства треба колективізувати, “куркулі” (заможні селяни) мали бути “ліквідовані” як клас. Експорт зернових повинен був принести країні валюту, необхідну для фінансування індустріалізації. Заготівля зерна супроводжувалася збройним насильством, й урешті самим селянам не лишалось ані крихти. Люди у відчаї почали їсти тварин, траву – і трупи сусідів. Рідний край Дем’янюка, на південь від Києва, теж зачепила ця трагедія, про що зараз свідчать незліченні пам’ятники.

Дем’янюк вижив. Малий Іван, як виявила недавно одна німецька газета, їв щурів і мишей. Згодом він став трактористом.

Щойно подорослішавши, Іван Дем’янюк зустрівся зі смертю вдруге. 1941 року на його Батьківщину вдерся Вермахт. Але на той час він уже був за кількасот кілометрів звідти. Червона армія, що призвала його, боронила східний крайчик півострова Крим. Тут поранений тоді Іван – згідно з обвинувальним актом, у 1942-му – і потрапив у полон.

Червона армія привчала солдатів до суворості; вона була доброю школою, в якій пізнавалися насильство і послух. Але трохи пізніше, в німецькому полоні Іванові довелося побачити дещо інше: масове вбивство. “Ми мусимо відійти від позиції солдатського братерства, – розпорядився Гітлер 1941 року в вузькому колі. – На сході суворість занадто м’яка для майбутнього. Командири повинні піти на жертву й перебороти всі сумніви”.

Отак вони й зробили. У німецький полон потрапила величезна кількість радянських солдатів – загалом 5,7 мільйона. Вони прибували в табори, де їх морили голодом. Виснаження та сипняк коштували багатьом життя.

Оцінки говорять про 3,3 мільйона смертей у цих таборах. Ті, хто вижив, за рішенням берлінського адміністративного суду в 2003 році, не отримали компенсацій, як примусові робітники: “Військовий полон [не передбачає] права на виплати”. Тож збирати пожертви для постраждалих залишається берлінській організації Kontakte.

Українець Дем’янюк опинився в німецькому таборі для військовополонених № 319 біля Хельма, що на південному сході Польщі. Якщо вірити його версії подій, він пробув там до 1944-го – і вижив. Тоді керівництво Рейху все ж побачило принципи “солдатського братерства”.

Далі Дем’янюк приєднався до Армії Власова, що на боці Вермахту хотіла зупинити Червону армію. Надто пізно. Кінець війни Іван зустрів у Баварії. А його батько – в Сибіру, куди радянська влада вислала його за “співпрацю” з окупантами. Ні рідного села, ні батьків Іван Дем’янюк більше не бачив.

Іван – нині Джон – Дем’янюк стає в Мюнхені з понеділка перед судом; процес може тривати місяці, й йому загрожує до 15 років ув’язнення. У обвинувачення інше бачення подій 1942-1944-го. Службове посвідчення має стати доказом того, що в 1942 році українця перевели в сусідній табір СС, Травники.

У Травниках був робочий і тренувальний табір, де ненімецьких “добровольців” готували до охорони об’єктів, боротьби з партизанами та вартової служби (зокрема, в таборах смерті). І з цього табору Дем’янюк начебто вийшов у найнижчому званні “Вартовий”.

По тому, згідно з обвинувальним актом, він перебував “на різних місцях служби” для загонів СС і поліції. До 27 березня 1943 року; саме ця дата зазначена на згаданому посвідченні в графі переведення до винищувального табору Собібор.

Там Дем’янюк, ідеться в обвинуваченні – і це вже вирішальні деталі –, був “зайнятий у внутрішньому та зовнішньому таборовому нагляді”. Як вартовий, він брав “участь по прибутті депортаційних потягів у всіх значущих стадіях процесу винищення”.

“Зокрема, його участь полягала в тому, що, озброєний гвинтівкою, він супроводжував розвантаження вагонів, роздягання й особливо заганяння жертв у газові камери. Він добровільно взяв участь у вбивстві щонайменше 27 900 осіб, які були доставлені в Собібор у 15 потягах із Нідерландів, а також на іншому транспорті”.

І ще: “До того ж він увібрав із нацистської ідеології волю до расового знищення й охоче допомагав у вбивстві євреїв, бо сам же прагнув їх смерті з расистських міркувань”.

Багато з цих деталей довести майже неможливо. У земельному суді Мюнхена, мабуть, ніхто зі співпозивачів не зможе сказати нічого конкретного про Дем’янюка. Список співпозивачів починається з “Томаса Б., США”: Томас Блятт, 1927 р. н.

У 1943 році, коли його вивезли з польської Ізбіци в Собібор, він представився начальникові табору Карлу Френцелю ремінсиком і був залишений для робіт. А всю сім’ю заморили газом. Через півроку, в жовтні 1943-го, в’язні зважилися на повстання й убили з десяток есесівців. 300 в’язням, серед них і Томасові Блятту, вдалося втекти.

Мюнхенський суд не перший, який займається цим чоловіком. Одружившись у Баварії з колишньою примусовою робітницею з України, Дем’янюк виїхав 1952 року до США, де працював автомеханіком у Клівленді, штат Огайо. Багато років по тому зринули вказівки, що він служив у Собіборі або, за іншими даними, у Треблінці. Після чого його позбавили американського громадянства. У 1986-му він був доставлений в Ізраїль, і над ним почався процес.

Суд відбувся 1987 року: Дем’янюка визнали тим самим “Іваном Грозним”, наглядачем у Треблінці, що знеславився своїми звірствами. І засудили до страти. У 1993-му в Єрусалимі засідав Верховний суд, бо надійшли нові документи з Росії: напевно, то все ж не “Іван Грозний”. Через сім років ув’язнення Дем’янюк вийшов на волю і повернувся у США.

Та американське бюро розслідувань нацистських злочинів (OSI) не сиділо склавши руки. У співпраці з ним польський Інститут національної пам’яті (IPN) розпочав у 2004 році попереднє розслідування справи Дем’янюка. “Ми думали допитати Демянюка на території Америки, – згадує колишній прокурор IPN Вітольд Кулеша в розмові з Die Welt. – Але він запросто міг би відмовитись давати свідчення, і в нас зрештою не назбиралося б достатньо доказового матеріалу, щоб бути певним, що екстрадиція приведе до засудження”. Наприкінці 2007-го слідство було припинене.

12 травня 2009 року Дем’янюка депортували в Мюнхен. Тепер черга німецького правосуддя, і воно вперше судитиме гаданого нацистського колабораціоніста – іноземця.

Проте цього разу Дем’янюка підозрюють не як “Івана Грозного” з Треблінки, а як “звичайного вартового” з Собібора. Томас Блятт, який вижив у концтаборі, каже нині, що не може пригадати обличчя Дем’янюка. “Мені байдуже, сяде він за ґрати чи ні; важливий сам процес. Я хочу знати правду. Світ мусить дізнатися, що було в Собіборі.

Ґергард Ґнаук, Die Welt