Подавати себе професором і писати маячню, на мою думку, здатний лише «науковець», який упав у маразм. Хоча за океаном усе може бути й по-іншому. Комусь просто хочеться отримати у писок.
Таке моє враження від опублікованої у блоґах на одному з українських сайтів статті під дурненьким заголовком «Совкова ментальність». Її автор - доктор, професор, старший науковий співробітник катедри українознавства Університету Торонта Тарас Кузьо. І я мушу дати йому адекватну відповідь.
Спочатку – факти
Завдяки Богові й хірургові Бориспільської лікарні Костенку я залишився живим після організованого під автокатастрофу вбивства Вячеслава Чорновола 25 березня 1999 року.
Затим із кандидатом у Президенти України Геннадієм Удовенком пройшов усю виборчу кампанію 1999 року, будучи керівником прес-центру Руху. Геннадій Йосипович запропонував увійти до його виборчої команди, звертаючись до мене як до беззмінного прес-секретаря Вячеслава Чорновола.
Перед парламентськими виборами 2002 року Народний Рух на чолі з Геннадієм Удовенком і псевдо-Рух (УНР) Юрія Костенка ввійшли до «Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» разом із іще вісьмома маргінальними партійками – на кшталт Ліберальної партії (Володимира Щербаня), партії «Солідарність» (Петра Порошенка), Молодіжної партії (Юрія Павленка).
На сто відсотків досі переконаний, що входження Руху до різношерстої зграї (чи то блоку) Ющенка призвело до амнезії Народного Руху як унікального політичного об’єднання на теренах України за всю історію.
Геннадій Удовенко та Юрій Костенко не відродили єдиний Рух, а здалися на поталу політичних авантюристів – Червоненка, Щербаня, Порошенка, Безсмертного, Плютинського, Сандлера, Ярославського, Жванії тощо, лиш би всістися між ними в теплі парламентські крісла.
Всі ці атипові «патріоти» з оточення Ющенка склали кістяк його виборчого списку 2002 року. Будучи реально причетним до української політики з 1989 року, я без окулярів побачив, що майбутній третій президент – далеко не «месія», а такий собі ватажок у «свинячому колгоспі» (за Джорджем Орвеллом).
У такому колгоспі я не міг дозволити собі працювати навіть на догоду далеких від реалій чужоземних українців, які в той час побачили в Ющенкові «рятівника нації».
Сильний, згуртований, самодостатній Народний Рух – ось такий політичний заповіт великого націонал-демократа Вячеслава Чорновола.
Але Рух без Чорновола побіг танцювати гопака з камарильєю Ющенка під «Хаву наґілу» та «Ех, яблочко…». Слава Богу, що без мене. Хоча особисто для себе я досі залишаюся членом Народного Руху, заснованого 1989 року. І ніколи з членства Руху не виходив.
Справді так, наприкінці 2001-го я звільнив свій робочий кабінет у будинку Народного Руху на Гончара, 33. Бо виявилося, що даремно виступав за те, щоби Рух не йшов у жодні блоки, а, об’єднавшись, узяв участь у парламентських виборах як цілком самодостатня сила, навіть якби воскреслий у єдності Рух спромігся у 2002 році принаймні на три відсотки голосів виборців. І час довів, що мав рацію, бо нині політблоки взагалі поза виборчим законом. (Тому той же Рух Бориса Тарасюка знову смокче чужу лапу – хоч і не Ющенкову, а Тимошенкову).
Блазень чи маразматик?
Професор Кузьо – або блазень, або маразматик! Без найменшого вагання він жене наглу брехню.
Він приписує мені членство в «Рухові за єдність» на чолі з Богданом Бойком, якого, до речі, улюблений Тарасом Кузем президент Ющенко 18 листопада 2009 року нагородив орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня за «активну політичну і громадську діяльність». Хоча на початку другого тисячоліття більшого ющенконенависника світ просто не бачив.
Орденом цього ж карбу кумир професора з Торонта відзначив того ж самого дня й інших розкольників легендарного Народного Руху – Юрія Костенка та В’ячеслава Кириленка.
Юрій Костенко, Богдан Бойко, В’ячеслав Кириленко та інші вбивці Руху намагалися здійснити античорноволівський заколот на кошти не президентської адміністрації, як пише професор із-за океану, а на гроші тодішнього (як і нині, 11 років по тому) віце-прем’єра Сергія Тігіпка, який за сумісництвом стояв на чолі фінансово-промислової групи «Приват». А за прем’єра Віктора Ющенка став міністром економіки (2000 рік).
Про факт фінансування Бойка Тігіпком можуть розповісти професору з Торонта навіть прибиральниці з рухівського секретаріату та кабміну тих часів. До біса, чи на залишки Тігіпкових «інвестицій» Бойко склепав одіозний «Рух за єдність» – мене те не обходить. Але при чому тут я, хотілося би спитати у торонтського професора.
Професори – близнюки
Віктор Ющенко висунув свою кандидатуру на Президента України 4 липня 2004 року – на День Незалежности США. У канадському Торонті цей факт мають досі добре пам’ятати ті, хто стежив за моєю видавничою діяльністю на дніпрових кручах.
Хай професор затямить, що презентацію документальної книги «Ющенко: історія хвороби» я навмисно зробив за два дні до його помпезного висування на президента країни. Бо такий, вибачте, закон жанру рекламних кампаній, зокрема, у справі анонсування політичної літератури.
Аж чудно далебі мені, але подібних заокеанських «професорів» українського походження, як Кузьо, я вже бачив.
Під покривом сутінків 9 березня 1999 року один із таких шарлатанів – самозваний «професор» Нью-Йоркського університету Роман Зварич – у купі з іншими доморощеними депутатами захоплював кабінет (№415) голови фракції Руху Вячеслава Чорновола у Верховній Раді на Садовій, 3, щоб похизуватися перед телекамерою «ТСН», розвалившись у кріслі Національного героя, якого невдовзі підступно вбили бандити. Тепер «професор» ходить байстрюком української політбомонду. Дійся воля Божа!
От я собі гадаю, невже колеги Зварич і Кузьо – професори-близнюки? Адже тільки хворий на голову може стверджувати, як це робить Кузьо, що до вбивства голови Руху Вячеслава Чорновола у 1999 році має якесь відношення Партія регіонів, про яку тоді ніхто не чув і яка лише в березні 2001 року стала так називатися.
Що стосується Кузевого твердження: «У 2002 році Понамарчук оприлюднив незаконно записану телефонну розмову між лідером «Нашої України» Віктором Ющенком і київським мером Олександром Омельченком», то раджу торонтському професорові пред’явити фразу «незаконно записану розмову» особисто панові Омельченку. Який, наскільки мені відомо, має багатогодинну авдіобібліотеку своїх бурхливих телефонних балачок (і не лише з Ющенком).
Для непосвячених повідомлю, що під час тієї історичної розмови, запис якої я оприлюднив 9 січня 2002 року на прес-конференції в УНІАНі, тодішній столичний голова Омельченко першим серед його соратників обізвав Ющенка дошкульним російським словом – «месію» назвав «прєдателем».
Місце зустрічі змінити можна
І наостанок я кидаю Тарасові Кузю джентльменський виклик.
За кривду й образливі слова відносно мене – «продав себе після того, як вижив у автокатастрофі» – я готовий начистити писок професорові з Торонта у будь-якому зручному для цього мерзотника місті!
Хоч у Торонті – просто на університетській катедрі українознавства, хоч у Києві – посеред Майдану Незалежности!
Штраф за ушкодження писка чужоземця я готовий сплатити в український держбюджет коштом матеріяльної компенсації Кузя за брутальний наклеп на мене.
Хоч і забагато чести, проте ласкаво прошу, пане професоре!
Дмитро Понамарчук
