Можна прожити все життя в Києві й бути впевненим, що це «ісконна рускій горад», що тут усі розмовляють російською, гидливо морщитися й озиратися, коли почуєш українську в транспорті: «Дєрєвня, панаєхалі!»

Можна бути киянином у п’ятому поколінні, використовувати в усіх сферах життя українську мову, але твої діти в українській (нібито одній з найкращих у районі) школі будуть змушені пристосовуватися до більшості й розмовляти російською на перервах з однолітками.

Ми живемо в постколоніальному суспільстві, а наша держава, яка 20 років систематично плекає колоніальні міфи, розкручує механізм саморуйнування. Владну еліту найбільше об’єднує не національна ідея чи ідеї солідаризму, а клановість і корупція. Приберіть ці два останні компоненти й у її представників зникне стимул до державної організації. Безідейний характер формування держави Україна безпосередньо позначається на рівні життя громадян, їхнього добробуту.

Влада не вміє нічого краще робити, як консервувати наявний стан речей. Дієві реформи відбуваються лише в уяві чиновників у високих кабінетах. Ціни зростають, пересічній людині стає важко забезпечити собі навіть елементарні фізіологічні потреби.

Люди не люблять державу, яка не може забезпечити їм гідного життя.

На цьому тлі, наче в резервації, існує українська інтелігенція, що вона творить свій, не російський, польський чи єврейський, міф про Україну. Заповняє лакуни, якими б за нормальних умов мали опікуватися державні інституції. Втім, такі інтелектуалісти маловпливові. Їм нема виходу на ширшу аудиторію, їх не пускають, скажімо, на телебачення, бо це – «не формат». Їм не створюють сприятливого середовища для інтелектуальної праці.

І все ж ідеї, як віруси, поширюються в суспільстві. А люди мистецтва допомагають актуалізувати, крім раціональних, ще й ірраціональні шари національної ментальності, закладають нові світоглядні алгоритми. Це те, в чому була переконана видатна українська малярка з Одеси Людмила Ястреб, яка, на жаль, прожила лише 35 років. Сила мистецтва, зокрема сучасне мистецтво, здійснює могутній вплив на долю суспільства, стверджувала вона.

Недавній скандал навколо Василя Шкляра та його книжки «Залишенець. Чорний Ворон» цікавий нам саме тим, що письменник дав поштовх до дії механізму легітимізації повстанського руху в загальноукраїнському масштабі. Поштовх такий сильний і креативний, що він викликав шалений спротив різних кіл – від антиукраїнських до космополітичних.

Янукович не міг вручити Шкляру Шевченківської премії саме тому, що цей крок рівнозначний для нього реанімації указу Ющенка про присвоєння Бандері звання Героя України.

Повстання проти більшовицьких окупантів охоплювали всю територію підрадянської України. Відродження антиокупаційної пам’яті жителів Сходу, Центру та Півдня України поєднує одним ланцюжком всю країну із регіонами, де вели боротьбу ОУН-УПА.

Завдяки розсекреченню архівів нам відомо, скажімо, що начальник Старобільського ЧК Дмітрій Мєдвєдєв, який знищив за допомогою чітко спланованої провокації (чекісти перевдягнулися повстанцями) загін отамана Івана Блохи на Сході України, через 20 років у волинських лісах використовував увесь свій набутий у 1920-х роках брудний арсенал уже проти партизанів УПА.

Янукович не читав і не прочитає книжки Шкляра. Його не сильно хвилює недотримання автором політкоректності. А от його радцям не можна допустити до такого талановитого «розкручування» парадигми визвольної боротьби: УНР – повстанці-«залишенці» – ОУН (створена полковниками армії УНР) – УПА (створена за наказом президента УНР в екзилі). Бо ж дуже легко прочитується аналогія в «Чорному Вороні» між одними й другими «лісовими братами», яких відділяє в часі якихось 20 років.

Тобто виходить так, що визвольна боротьба в Україні протягом 1920-1950-х років живилася з одного центру…

А ще такий факт: повстанці з Холодного Яру майже десятиліття боролися з окупантами. Так само, як і воїни УПА.

Пробудження після довгої амнезії, що загрожує поруйнувати їхні улюблені колоніальні міфи. Ось як треба це сприймати.

Костянтин Коверзнєв , віце-президент Інституту медіа-моделювання «Перспектива», літератор