Ні для кого не секрет, що цього року наші виші будуть вести жорстку боротьбу за абітурієнта, бо чи не вперше пропозиція перевищує попит.
Наразі однією з «найцікавіших» виявилася реклама Одеської юридичної академії, у якій сумновідомий Сергій Ківалов на прізвисько Підрахуй заговорив у прямому сенсі… не своїм голосом. Себто в рекламному ролику депутата від Партії реґіонів, а заразом і почесного ректора, без сумніву, дублює актор – бо ж говорити притомною українською мовою цей очільник нібито українського вишу не може. Ось так! Інтриги додає й добре знаний факт про те, що цей видатний юрист-науковець (якому, між іншим, у дворі вишу, котрий він же й очолює, стоїть пам’ятник!) рахувати теж, як відомо, не вміє…
Але це радше привід поговорити про речі, які теж пов’язані з наукою – і теж із Одесою. Щороку в Україні відбувається конкурс студентських наукових робіт. За кожною галуззю закріплений один із вишів, на базі якого формується комісія, а відтак відбувається відбір учасників і визначення лавреатів.
Так ось, для українських філологів таким центром чомусь є Південноукраїнський національний педагогічний університет ім. К.Д.Ушинського. Не знаю, чим продиктований саме такий вибір, – так само, як і не розумію, чому в нашому «славному» Міністерстві освіти «під одну гребінку» зведено різні галузі науки, українську філологію та методику її викладання (остання належить до царини педагогіки).
Одначе суть тут не так у бюрократичній плутанині, як у ставленні до української філології, яке було продемонстроване цьогорічним учасникам. Отже, конкурс відкривав проректор з наукової роботи згаданого вишу, кандидат фізико-математичних наук, професор, Заслужений працівник народної освіти України Захарченко Ігор Григорович. Його вітальна промова виголошувалася російською мовою, у ній відверто демонструвалася як зневага до гуманітаристики як такої (бо розпочав він із закидів на кшталт «обличчя науки визначають HT-технології, але вам як філологам цього не зрозуміти»), так і до самої держави (чого варта лише заява «во врємєна так називаємой нєзавісімості»).
Далі пан проректор дозволяв собі виділяти, на його думку, актуальні роботи, при цьому наголошено перекручуючи українські слова – в такий спосіб, що мова прем’єра Азарова на цьому тлі видавалася мало не взірцевою.
Тож укотре маємо поживу для розмислів, хто в Україні стоїть на чолі вишів із найвищим статусом національного. Бо уявити, що проректор російського вишу не володів би російською мовою, ба більше – не вмів нею грамотно спілкуватися, а тим паче дозволяв собі висловлювати зневажливе ставлення до держави, просто неможливо. І, звісно, ще раз можна переконатися в тому, як у сучасній Українській державі ставляться до наукових студій у галузі української філології, – бо йдеться в цьому контексті про її перспективу, адже сьогоднішні студенти – це майбутнє нашої науки.
І чи знайдеться (за такого ставлення) завтра хтось, здатний бодай грамотно продублювати «видатних юристів»?
Христя Намистинська |