«Я тут тепер на зразок поп-зірки», - жартує автор фільму «Інший Челсі» Якоб Пройс, німецький режисер і юрист. Перед нашою зустріччю один із центральних журналів відрядив до нього відразу чотирьох журналістів. Фільм Пройса «Інший Челсі – Історія з Донецька», після низки успішних показів у країнах ЄС був уперше презентований в Україні у Києві два місяці тому у межах фестивалю документального кіно DocudaysUA. Зал на майже сім сотень місць був переповнений, близько двох годин народ, який у нього не вмістився, простояв у проходах. Такий самий ажіотаж викликав «Інший Челсі» у Донецьку. Фільм досі цитують і обговорюють у ЗМІ. Цього літа він, можливо, вийде у повномасштабний прокат в Україні.

Фільм знімали у Донецьку в 2007-2009 роках. Його головними героями стали скандально відомий секретар Донецької міської ради Микола Левченко (у фільмі просто Коля) і шахтарі місцевої шахти «Путилівська» Саша, Степанович, Валя і Лукич. Канвою для фільму були політичні події в Україні у 2004-2009 роках, а головним фоном стали матчі футбольного клубу «Шахтар», який 2009 року завоював кубок УЄФА. Футбол – це те, що об’єднує героїв. Вони живуть фактично у різних світах – одні у розкоші, інші у злиднях. І стадіон, мабуть, єдине місце, де ці світи так чи інакше перетинаються.

В «Іншому Челсі» багато іронії і позитивного гумору. «Працюємо ми, звичайно, важко, але відпочиваємо весело», - сказала Валя після презентації фільму у Києві. Але якщо у їх підземелля завжди проникає світло, темним виявляється донецький владний Олімп. Любов Левченка до самопіару вилилася у череду гучних самовикриттів – з демонстрацією непристойної для його посади розкоші, з чванькуватими розповідями про бізнес, який він як чиновник не має права вести, з вирішенням особистих справ у робочий час… У результаті до відбілювання свого іміджу секретар Донецької міськради підключив весь можливий ресурс місцевих ЗМІ. На його захист виступив «сам» Рінат Ахметов. Це означає, що наслідків Микола Левченко може не боятися…

З фільму (коментар режисера): «Сотні тисяч людей в ейфорії на вулицях Києва. Політичний Вудсток в українській столиці. Люди виступають проти фальсифікації виборів і втручання Росії. Це Помаранчева революція. Донецьк. Глибоко на сході країни, одне з найбільших міст держави. Тут ніхто не виходив на вулиці, тут голосують за «синіх» і говорять про «помаранчевий переворот». Тоді я приїхав у Донецьк вперше як спостерігач на виборах. До цього я мало знав про «синій» бік. П’ять років потому «сині» знову борються за владу. Певну роль відіграє і футбольний клуб «Шахтар Донецьк». «Кольори клуба «Шахтар» - помаранчевий і чорний, кольори полум’я і вугілля. Помаранчевий став у Донецьку трохи недоречним після революції, але традиція є традиція».

- Якобе, ти насправді навмисне обрав найгіршу шахту у Донецьку, як про це сказав Микола Левченко?

- Насправді я бачив не так багато шахт. Під час підготовки до зйомок ми були на якійсь добрій шахті, яку нам показала обласна адміністрація. Мене вразило, що там облаштовано храм, і люди майже проходять повз нього, спускаючись у забій. Не дуже релігійним людям це має бути неприємно.

Я не шукав цієї шахти. Одного разу я зустрів на стадіоні Сашу, обрав його для головної ролі, почав робити перші записи – це було 2007 року. Я не жив у Донецьку три роки, я час від часу приїжджав туди на тиждень-два – всього я прожив там, мабуть, не більше п’яти місяців.

Коля на прес-конференції сказав, що ми знімали п’ять років – це дурниця. Хто б це фінансував? Усе, що ввійшло у фільм, знімалося у 2008-2009 роках, окрім 30-секундного епізоду з Сашею, який був знятий у 2007 році.

Я не шукав жодної убогої шахти, я шукав хороших головних героїв, і потім виявилося, що вони працюють у такій шахті. Це справляло враження, і це стало вдалим контрастом футбольному клубу і побуту Колі Левченка.

З фільму (коментар режисера): «Саша обіцяв взяти мене з собою на роботу, якщо «Шахтар» переможе. Йому трохи ніяково. Сьогодні шахта – не взірцево-показовий об’єкт. Саші 55. Тепер він нечасто спускається у шахту, працює в конторі… «Коли «Шахтар» перемагає, видобуток вугілля зростає» - це як прислів’я у Донецьку. «Шахтар» виграв – і як?»

З фільму (Степанович): «Ну, раніше з технікою безпеки набагато краще було. По стволу трапи лежали, по стволу світло горіло. Далі… Сигналізація була, тролея мідна, а зараз трапів немає, світла немає, тролею он поміняли на тросик, так що… Інспекція приходить, штрафує за те, що, припустімо, нема світла на приймальному майданчику, штрафують, а для того, щоб було світло, нічого не роблять. Тому доводиться самому йти на базар і купувати лампочки, щоб поставити, щоб було світло, щоб інспекція не оштрафувала. Так що скоро ми будемо стрічки купувати у шахту, двигуни купувати, ну і, можливо, зроблять платний спуск у шахту».

- Коли ти зустрів своїх героїв, як ти зрозумів, що це саме ті люди, які тобі потрібні?

- Ми просто брали випадкові інтерв’ю на стадіоні. Там був Саша з колегою Колею. На жаль, той Коля не потрапив у фільм, тому що у нього почалися проблеми зі здоров’ям – мабуть, він надто багато пив. Він не міг уже ходити на стадіон, тим більше, що стадіон – це теж завжди пиятика. А вони були хорошою парою. Але потім ми зустрілися з Лукичем, який теж знявся у фільмі.

Це добрі герої і це представники своєрідного, «радянського» покоління – ми відразу зрозуміли, що на Заході вони викличуть цікавість. Я, до речі, від початку не взяв у них номерів телефонів – я тільки знав, що вони завжди сидять на трибунах стадіону на одному і тому ж місці. І коли ми наступного разу приїхали у Донецьк, і вони не з’явилися на своїх місцях, я подумав: «Господи, що ж робити, ми їх не знайдемо». Буквально за хвилину до початкового свистку вони з’явилися: «А, ви знову тут? Добре! Що вам ще розповісти?»
Я зрозумів потім, чому вони завжди приходили за хвилину до початку матчу: вони збираються біля стадіону, щоб випити, тому що на стадіоні цього робити вже не можна.

- Ти спостерігав, що вони достатньо багато пили.

- Так, всім відома, по-моєму, ця культура. Але багато хто з них надто багато п’є. Нам теж доводилося пити під час зйомок.

- Це культура – чия?

- Я не можу сказати, що це культура цілої країни – у Києві я цього поки що не бачив, тут, здається, зовсім інший стиль життя. Але і у Донецьку я зіштовхнувся з хлопцями, які принципово не п’ють. Є багато молодих людей, які розуміють, що це велика біда, і що важливий здоровий спосіб життя. Я теж іноді із задоволенням вип’ю, але щоб так багато… Так, це серйозна проблема України і Росії (і не тільки), але чи більше це стосується якихось індустріальних міст, або якихось поколінь, або певних соціальних верств – я не знаю.

- Твої враження після показів «Іншого Челсі» у Києві і Донецьку?

- Помітно, що у цій країні є велика потреба відкрито говорити про проблеми, і складається враження, що це чомусь не вдається. Для нашої аудиторії це не дуже гострий фільм. Навіть у Донецьку мені сказали: «Я би міг зробити більш гострий фільм». Насправді я би теж міг. У мене лишилося достатньо матеріалів, зокрема тих, що стосуються Колі Левченка.

З фільму (коментар режисера): «Колі стає не по собі. Він більше не впевнений у тому, що фільм йому не нашкодить. Він просить мене не надто показувати його багатство. Як секретар міської ради він заробляє менше тисячі євро. Вся його бізнесова діяльність є законною на папері, але завжди знайдуться злі язики…»

Але, як писав Лермонтов у передмові до «Героя нашого часу», «…у порядному суспільстві й у порядній книзі явна лайка не може мати місця; …сучасна освіченість винайшла знаряддя більш гостре, майже невидиме і тим не менш смертельне…» Там же говориться: «Не думайте, однак, після цього, щоби автор цієї книги мав коли-небудь горду мрію зробитися виправником людських пороків. Боже збав його від такого невігластва! Йому просто було весело малювати сучасну людину, якою він її розуміє, і на його і ваше нещастя надто часто зустрічав. Досить і того, що хвороба вказана, а як її вилікувати – це вже Бог знає!» Ця передмова висіла у мене у монтажному залі й була в якійсь мірі моїм лейтмотивом, коли я працював над фільмом. У фільмі все це є, у підтексті. І люди тут добре це розуміють.

А ще я помітив тут велику жадобу автентичності. Люди втомилися від замовних або цензурованих матеріалів по телебаченню. Я цікавився тут: «Як вам подобається ваше телебачення? Чи можна отримати звідти інформацію? Як щодо свободи слова?» І чув у відповідь: «Я навіть не можу сказати, тому що у мене немає телебачення». Тому тутешній публіці було цікаво побачити фільм з живими і автентичними героями.

Ще, мені здається, тут оцінили іронію і гумор фільму. Я побоювався, що тут цього не сприймуть. Те, як прийнятий був тут «Інший Челсі» - велика нагорода для мене за мою роботу. Мабуть, я правильно вловив у ньому тутешні настрої. І навіть не тому, що я достатньо довго працював над цим проектом, а тому, що я приїжджаю на пострадянський простір вже протягом років 15 і починаю розуміти людей, які тут живуть.

- Ти бачив, чув, читав про реакцію місцевих чиновників і політиків на фільм. Як вона тобі сподобалася? Вона виправдала твої очікування?

- Особисто дуже багато хто говорив мені у Донецьку: «Відмінний фільм!»Там був один народний депутат, яки хотів зі мною сфотографуватися – може, про всяк випадок: ніколи не знаєш, що тут до чого. Він дуже різко висловлювався про Колю Левченка. Але мало хто публічно сказав: «Господи, це ж ганьба для Донецька, треба щось міняти!» Якщо цього не зробили Ахметов і Колесніков, то, виходить, уже не важливо, що думає народ, як і казав Коля.

Рінат Ахметов – журналістам у Донецьку: «Фільм «Інший Челсі» бачив. Мені приємне одне – що футбол об’єднує наш край, об’єднує всіх. З чимось я згоден, з чимось не згоден. Я ще раз маю уважно подивитися, а потім зроблю ще висновки… Що я можу сказати доброго на адресу Левченка, так це те, що він був чесним: який є, такий є. За облуду завжди соромно, за чесність – ні. А він був натуральним, відвертим, чесним. Я думаю, що, напевне, він десь себе побачив добре, десь він сам собі не сподобався… Я у житті люблю чесних людей, розумієте? Він принаймні не зняв якусь квартиру і не показував, що він погано живе. За чесність я його поважаю. А на всі інші питання, я думаю, він сам найкраще відповість».

- В одній із розмов під час зйомки він заявив, що у Донецьку нема спеціалістів, у Донецьку одні ідіоти. Я підозрюю, що насправді це не просто слова секретаря Донецької міськради – так вважають ледь не всі представники української влади.

- Коля, звичайно, просто представник певного політичного стилю. Всі знають, що він обслуговує радикальні настрої на Донбасі, і саме цього від нього хочуть.
Є, мабуть, велика різниця між Колею і Ахметовим. Ахметов, може бути, насправді патріот свого краю. Він, звичайно, знає, що там не все ідеально, але він не зневажає своїх земляків. Він міг би вже давно поїхати, куди хоче, якби хотів.

З фільму (коментар режисера): «Український чемпіонат – не найбільш захоплююче видовище. «Шахтар» грає перед напівпорожніми трибунами. Ахметов сам не пропускає жодного матчу. Він народився у Донецьку, тут він і живе. Не дивлячись на численні прохання, мене не пропускають на VIP-трибуну. Шкода. Може, причиною тому є замах у 95-му? Тоді, на п’ятій хвилині матчу, вибухом бомби був убитий попередник Ахметова Брагін. За легендою, його упізнали тільки за годинником «Ролекс». Сьогодні Ахметов продовжує справу свого наставника. У 90-ті багато хто з бізнесменів у Донецьку, як прийнято тут говорити, «трагічно загинув».

Коля – зовсім не так. Він неодноразово говорив мені: «Я, звичайно, хочу поїхати з Донецька». Він розуміє, що життя у Києві набагато цікавіше, ніж у Донецьку, але він розуміє і те, що справжній політичний капітал він може накопичити тільки у Донецьку.

Він насправді зневажає це місто, цю країну. Скільки разів він казав: «Це болото». Він просто використовує «це болото», усі свої можливості там, щоб отримати максимальну користь для себе.

- Щодо патріотизму Ахметова й інших олігархів. Тобі не здається, що це різні речі – любов громадянина до своєї батьківщини і любов феодала до своєї вотчини?

- Може бути. Я все-таки недостатньо знаю Ахметова, щоб судити. Мені здається, що Ахметов не такий радикал, він не ставить альтернативи «ми або вони» - він був готовий домовлятися з Тимошенко, він допомагає Західній Україні, він не виступає за приєднання до Росії. Звичайно, Донецьк – це його князівство, в якомусь сенсі, і він там повний господар, і йому там добре, а у Києві так не буде. Але я думаю, що це насправді щось більше.

Я можу зрозуміти, що можна мати дуже сильний зв'язок з Донецьком. Це часто, до речі, буває у таких промислових містах. Це можна спостерігати у жителів німецького Рура, наприклад.

Але все ж таки дуже погано, я вважаю, що Ахметов і його бізнес займають настільки потужні позиції на Донбасі.

З фільму (коментар режисера): «Фінансова криза – і в Україні. Вічна криза, жартують тут. Будівництво «Донбас Арени» йде повним ходом. Влітку – відкриття «Арени». А поки «Шахтар» грає на невеликому стадіоні навпроти. Будівництво п’ятизіркового стадіону фінансується президентом клубу Ахметовим. У його холдингу «Систем Кепітал Менеджмент» гроші не закінчуються».

- Для тебе, як для людини, яка живе в регіоні, де фактично стерті кордони меж державами, існує таке почуття, як патріотизм?

- Я би так не сказав. У Німеччині з цим взагалі досить складно – з націоналізмом, з патріотизмом. Після Третього Рейху національна ідентичність будується у нас на тому, що не можна ще раз допустити нацизм. У нас у Німеччині мала місце найжахливіша диктатура, і нам досі страшно подумати, що наші пращури могли допустити таке. Після цього важко бути гордим тим, що ти німець.

Я народився у Німеччині – це не моя провина і не моя заслуга, це просто факт. Я задоволений своїм життям там – у Німеччині є багато доброго, хоча є й багато проблем. Але патріотизму там менше. Критика регіону або країни для мене не є образливою. Якщо хтось говорить щось погане про Німеччину, я можу погодитися з цим або не погодитися. Але я не сприймаю це, як особисту образу.

Я народився у Берліні, я його люблю, у мене достатньо тісний зв'язок із цим містом, і я буду його підтримувати, де б я не жив. Але «патріотизм» - саме це слово звучить для мене завжди трохи дивно. Я не зовсім розумію, що воно означає. Я готовий щось зробити для мого міста, я займаюся соціальними проектами у Кройцберзі, де я живу, - вони пов’язані з місцевими турецькими емігрантами. Це для мене мій патріотизм.

А якщо «патріотизм» полягає у негативній реакції на будь-яку критику, коли стає просто неможливо вести спокійну розмову, як, на жаль, іноді буває на Донбасі, то це для мене зовсім не патріотизм – це дурість.

- Не допустити повторення нацизму – це було навіяно вихованням? В Україні і Росії ніхто з колишніх чекістів і їх внуків ніколи не каявся.

- Це специфіка Німеччини, треба сказати. Зазвичай національна ідентичність побудована на чомусь позитивному, як, наприклад, на Перемозі у Росії.

Нас ще зі школи вчили сумніватися у будь-якій владі, тому що нацизм став можливим через культ особи і сліпу довіру людей до лідера. Ми навчені досить рано, що у кожного є своя індивідуальність, що кожен має сам долати труднощі, сам приймати рішення, має вимагати від влади відповідальності і звіту, і захищати свої права.

Тут, звичайно, все зовсім по-іншому – у фільмі це теж показано. Люди хочуть сильного лідера і не звертають уваги на те, як їхній лідер досяг успіху. Це зовсім інший тип відносин між громадянином і державою, зовсім інший тип побудови суспільства.

З фільму (Степанович): «Я взагалі ось до цих міліонерів ставлюся, як до крадіїв і бандитів, тому що я все життя пропрацював на шахті, і чомусь… не заробив я мільйонів… Ну, чесна людина… не може заробити мільярди за якихось кілька років. Значить, за рахунок когось він вийшов, когось, значить, «прибрали». Наша система, наша ось ця влада, вона кримінальна, вся влада кримінальна. Але як з цього становища виходити, я, приміром, не знаю. Якщо б при владі був Янукович, все-таки, люди б краще жили. Тому що він, хоч він і кримінал, він, як кажуть, керував цими бандитами».

- Нещодавно у Мюнхені судили старого українця за співпрацю з нацистами. Це не удар по німецькій ідентичності – що за злочини нацизму відповідає людина іншої національності, сама – жертва нацизму?

- Це не пов’язано з ідентичністю. Ми маємо закони, і немає значення, якого походження злочинець. Голокост – це найнелюдськіше явище в історії. Кожен, хто брав у ньому участь, повинен за це відповідати.

Суспільство має показати, на які цінності воно спирається. Тому у нас, наприклад, гаряче сперечаються про те, як буде називатися та чи інша вулиця. Часто буває, що якась людина говорить: «Я не хочу жити на вулиці, яка названа ім’ям цієї людини, тому що ця людина здійснила такі й такі проступки». По-моєму, це дуже корисна дискусія: чию пам'ять увічнити.

Тому я добре розумію цю дискусію в Україні: чи вартий пам’ятника Бандера чи Сталін. Дивно чути тут і в Росії твердження на зразок того, що «Це наша історія – вже яка є».

З фільму (коментар режисера): «Чи принесе еліта Донецька славу і честь рідному місту? Це як подивитися. Хто вони? Донецька мафія чи добродійники і меценати? Корумповані експлуататори або щедрі патріоти? Олігархія – це необхідний етап молодого капіталізму? Що напишуть у підручниках історії про «українських Рокфелерів»?

- В Україні продовжують позбуватися пам’ятників Леніну. Причому йдеться не про культурний демонтаж – їх розбивають і потворять, і це не вважається вандалізмом – це вважається ледь не подвигом.

- У нас залишився пам’ятник Леніну. Ми у Німеччині дивимося на Маркса і Леніна інакше, ніж на Сталіна. Сталін – це злодій, і навіть дивно, що хтось може прославляти його чи хоча б шукати йому виправдання, типу «Він хоча б виграв війну». Якщо на вашу країну напали, вам не лишалося нічого іншого, і слава Богу, що Радянський Союз її виграв, але це було не заради Сталіна і не завдяки йому.

Ленін і Маркс – інтелектуали, які вірили у можливість побудувати нове суспільство. Комунізм – красива ідея. Я, на жаль, не думаю, що її реально втілити, тому що всі люди різні, і це нормально, і так має бути. Звичайно, несправедливо, що дитина багатої людини має більше можливостей, ніж дитина простого робітника. Але у розвинених суспільствах хоча б створені умови, завдяки яким і бідна людина може добиватися своїх цілей, хай навіть їй доводиться докладати до цього набагато більше зусиль, ніж людині багатій. У вас, на жаль, такі умови відсутні. У 90-х була анархія, а зараз – феодальна олігархія.

Ваш капіталізм – поки що взагалі без якихось правил і умов. Колесніков каже, що їм потрібен час, щоб це виправити. Я розумію, що потрібен час, але, вибачте, якщо за двадцять років ви цього навіть не розпочали, і всі спроби розпочати свідомо перетворюються на фарс, то скільки ще часу вам знадобиться?

- Для якої аудиторії ти робив «Інший Челсі»?

- Це був фільм для німецького телебачення. Але я з самого початку сказав, що дуже хочу, щоб його показали в Україні. Це було навіть прописане у договорі з продюсером. Він дуже переживав щодо цього – припускав, що можуть виникнути проблеми з місцевими олігархами, серйозно хвилювався, коли під час монтажу, 2010 року, у Берлін прибув Коля.

Коля, звичайно, насправді був би радий, якби фільм не вийшов в Україні. Він хотів купити права на його показ в Україні, Росії і Білорусі. Але ми відмовилися. До речі, зараз я шкодую, що ми не поговорили про можливі суми – було б цікаво знати, скільки можна було б отримати…

- Що саме ти хотів показати західній аудиторії в «Іншому Челсі»?

- Для української аудиторії я міг би, наприклад, залишити у фільмі все, що Коля казав про Колеснікова і Луценка. У Німеччині ніхто не знає, хто такі Колесніков і Луценко, тому треба було дати якусь загальну фразу, як та, що «якщо хтось спробує щось проти нас зробити, все одно, рано чи пізно, скільки б років не пройшло, він буде покараний». В принципі, це теж добре, що не названі конкретні імена…

- Тому що це універсальна формула, насправді.

- (сміється) Ну так. Це добре, значить, ще років через п’ять цей фільм буде все таким же актуальним.

З запису розмови Якоба Пройса з Миколою Левченком, 6 березня 2009 року (у т.ч. з того, що не ввійшло у фільм): Левченко: «Коли ти перебуваєш в опозиції українській владі, більше варто боятися у нас правоохоронних органів. Тому що у вас, в Європі, правоохоронні органи захищають і владу, і опозицію. А у нас правоохоронні органи захищають тільки ту політичну силу, яка перебуває при владі… Виходить так: хто не переможе на президентських виборах, той сяде у тюрму. Ось зараз у нас складається все так. Тобто основні політичні опоненти, Тимошенко і Ющенко, звинувачують один одного у злочинах економічних, і тим самим стає зрозуміло, що той з них, хто стане президентом, іншого посадить до в’язниці. До цього довело ось це «помаранчеве» політичне середовище, «помаранчева» істерика. Такого ніколи не було. Так не має бути… Політична сила, яка програла, змушена емігрувати, приховуватися, тому що починаються репресії і переслідування.

Пройс: Але ти, здається, не боїшся, так?

Левченко: …У 2005 році арештували Бориса Колеснікова, це був незаконний арешт, і один з тих людей, які були до нього причетні, вже сів у тюрму на вісім років… Я думаю, що карна справа буде порушена проти міністра внутрішніх справ нинішнього, який і тоді був міністром, Луценко, проти прокурора, який тоді був генпрокурором, які причетні до незаконного затримання… Це дуже добре для всієї команди… Щоб всі в країні бачили, що нашу команду чіпати не можна. Кожен повинен знати, що якщо хтось спробує щось проти нас зробити, все одно, рано чи пізно, скільки б років не пройшло, він буде покараний».

Треба було розказати, що на сході голосують так, на заході – інакше: одні за «синіх», інші – не за «синіх». Для німецького глядача треба було, мабуть, ще більше пояснювати. Під час монтажу це було для мене постійною проблемою: я не хотів надто багато пояснювати, тому що знав, що тут люди все це розуміють і так. Сподіваюся, що я знайшов баланс.

Але в Німеччині дуже важливим було обговорення після фільму – не тому, що там глядачі хочуть щось висловлювати, як тут, а щоб дати їм можливість краще зрозуміти.

- А ти помітив, що тут більше хочуть висловитися самі, ніж почути тебе?

- Так, іноді таке бувало. Але насправді я так багато говорив, що мене теж чули.

Зрозуміло, що люди тут хочуть висловити свою думку, тому що з тим, що показано у фільмі, вони зіштовхуються кожен день, і кожен має свій подібний досвід. А у Польщі, наприклад, зазначили: «У нас двадцять років тому була, мабуть, така ж ситуація». Один чоловік сказав: «Я такий радий, що нашій країні вдалося побудувати нове суспільство».

За двадцять років суспільство у Польщі справді змінилося кардинально, у позитивний бік.

- Але ти хотів показати там, на Заході, наприклад, які тут хороші люди, чи які тут безсовісні чиновники..?

- Від початку я хотів показати, що у сходу є певні причини голосувати за «синіх», а не за «помаранчевих». І навіть якщо б мені не зустрівся Коля Левченко, у мене б, напевне, вийшов відмінний фільм. Але після нашої зустрічі, після перших зйомок з ним, я вже розумів, що фільм має бути саме таким, яким він і вийшов. Коля – якраз підходящий приклад того безсовісного політичного типу, який у вас в країні, на жаль, представлений досить широко.

З прес-конференції Миколи Левченка: «Я собі у цьому фільмі не подобаюся. Я не можу подобатися, ви всі це бачили. Звичайно ж, я виглядаю непривабливо. Чи соромно мені? Мені не соромно. Я був щирий, я був чесний, я був такий, який я є».

Йому вдалося вплинути на донецькі ЗМІ. Окрім двох-трьох сайтів, інші медіа викривляли інформацію, повторювали відверту брехню, висловлену ним на прес-конференції після прем’єри у Донецьку, і захищали його як «чесного політика». І це поки що найбільш сумний для мене тутешній досвід.

З інтерв’ю Якоба Пройса одному з донецьких Інтернет-видань (вирізано цензурою): «Більше за все мене вразила прес-конференція Колі Левченка і ця його фраза, «за правду не може бути соромно». Що це за дурниця? Мене дуже здивувало, що і Ахметов підтримав цей вислів. Що це за логіка така? У них виходить, що не може бути соромно ні за правду, ні за брехню… Ось і деякі донецькі журналісти легко підтримали цю логіку, використавши слова Колі тільки для його виправдання, і майже ніхто не думав задавати йому викривальні питання. Але ж він говорить про те, що був чесний, і тут же на прес-конференції бреше… Це просто PR-машина, а не ЗМІ. На Колиній прес-конференції доходило навіть до смішного, коли один з журналістів спіймав Колю на брехні і почав говорити про невідповідності у його декларації про доходи, але тут же раптом додав: «Але це не докір Вам». Чому це не докір?!»

Тепер навіть говорять, що «Інший Челсі» може бути вигідним Левченку. Він хоче стати народним депутатом. Для цього йому потрібно перемогти в одномандатному окрузі – навряд чи його включать у партійний список. З цією метою він хоче створити собі зараз імідж «чесного політика», такого щедрого, такого відкритого, ображеного хитрим німцем. В дійсності він зовсім не чесний. На прес-конференції він брехав кілька разів – про дати зйомки, про свою будівельну компанію, про зміни, які він просив мене внести у фільм…

Зрозумійте, я не хочу розв’язувати якусь війну проти Колі. Але результат показу цього фільму міг би бути прецедентом, коли хтось йде з влади в результаті журналістських викриттів. Але виявляється, що ця держава нефункціональна до такої міри, що будь-який чиновник або політик може дозволити собі все, що завгодно, і йому за це нічого не буде. І у нього завжди є достатньо грошей, щоб заплатити ЗМІ й обернути ситуацію на свою користь.

Я навіть не говорю про якусь юридичну відповідальність. Я бачу постійний очевидний обман виборця, але я не бачу тиску суспільства, яке мало б вимагати політичної відповідальності для такого і від такого політика.

- Якщо ти поїдеш з «Іншим Челсі» до Львова, на тебе очікує нове, важче випробування, ніж на Заході чи в Донецьку. Тому що довести там, що у донеччан є мотиви голосувати за «синіх», набагато складніше, ніж переконати у цьому громадянина Німеччини, наприклад.

- Я боюся, що вони сприймуть фільм тільки як щось проти Донецька. Мабуть, коли я буду там, мені потрібно буде характеризувати Донецьк більш позитивно. Насправді це не важко, - про Донецьк, про тамтешніх людей можна сказати багато доброго. Мені було б дуже цікаво побачити реакцію львів’ян, тим більше, що я вже говорив з журналістом зі Львова, який сказав, що таких, як Коля Левченко, у них – повно.

Боюся тільки, що той радикальний націоналізм, який є на Західній Україні, огидний мені не менше, ніж безкомпромісний донбаський патріотизм. Дуже погано, що «помаранчеві» намагалися побудувати українську ідентичність на протиставленні всьому російському. Хіба російська мова винна у злочинах радянської влади?

Загалом мені буде дуже цікаво спілкуватися з мешканцями Львова – якщо, звичайно, там будуть готові спілкуватися зі мною російською.

- Ти розповідав, що коли вперше приїхав у Донецьк під час виборів 2004 року, то відразу відчув політичне протистояння між Заходом і Сходом. У чому воно, перш за все, для тебе виявилося?

- По-перше, там до мене трохи скептично поставилися – не розуміли, що я за людина, думали, що приїхав втручатися у їх справи. Потім – було видно, що майже всі голосують за одного кандидата.

А вже у 2007 році Коля провів акцію, «Ми або вони», коли містом їздила машина з гучномовцем, закликаючи прийти на вибори. Коля, як маленька дитина, радів, що ця акція йому вдалася. Колесніков казав, що він тільки відповів таким чином на поведінку «помаранчевих», але все це несерйозно, звичайно. А Ганна Герман виправдовувала Колю тим, що тоді він був дуже молодим і не розумів, що чинить. У мене в матеріалах є запис з Ганною Герман – зараз вони з Колею великі друзі.

- Я згадую епізод із фільму, коли ти просиш Левченка пояснити карту, де Україна поділена на прибічників «синіх» і «помаранчевих». Ти звернув увагу, що коли він розповідає, що «синій колір – це колір справедливості», він насправді знущається – він не вірить у те, про що говорить?

З фільму (Микола Левченко): «Цей регіон, синє-блакитний, це ось такий синій колір справедливості. Люди, які тут проживають і голосують, нікому не нав’язують своєї думки, говорять російською мовою, і приймають те, що інша частина говорить українською мовою, і хочуть лише того, щоб російська була другою державною, але не того, щоб зовсім не було української. Тобто ми хочемо жити по-своєму, і не забороняємо жити іншим, як вони хочуть».

- Звичайно, він у це не вірить. Це як в епізоді у Стамбулі після матчу «Шахтаря», коли він говорить про «світле майбутнє», і починає сміятися. Він міг би кожного разу так сміятися зі своїх слів. Він ні у що не вірить, окрім влади, він порівнює роботу політика з роботою актора, він грає свою роль – і все. Для нього, як, на жаль, і для багатьох інших в Україні, важливо тільки те, чого він бажає. І якщо він чогось бажає, він у будь-який спосіб це отримає. І це страшно, що для дуже багатьох, дуже різних людей успіх – це мета сама по собі.

- Під час зйомки ти мав можливість багато спостерігати за людьми з вершин української влади і українського бізнесу. Як ти вважаєш, ці люди варті називатися елітою?

- Зазвичай тут говорять «так звана еліта» - це, мабуть, непогано сказано. Тому що насправді треба заслужити називатися елітою. Керівники цієї країни, на жаль, зовсім не заслужена еліта. Але вони – дзеркало суспільства. Міцне суспільство не допустило б їх на вершину.

Сучасна Україна – це фарс демократії і капіталізму. Але, мені здається, багато хто тут все-таки це хоча б розуміє. Тому я не думаю, що в Україні буде, як у Росії, наприклад. Вже зараз Янукович не має такої підтримки, як Путін, і є достатньо сильні структури, які здатні з ним боротися. Тому я навіть трохи оптимістичний. Але доки не відбудуться зміни всередині суспільства, у владі нічого серйозно не зміниться.

Ваша журналістика – це теж велика проблема. У вас, в основному, дуже молоді журналісти. Я рідко бачив серед них людей старших за 30 років. Здається, у зрілому віці всі йдуть у рекламу або PR, або у владу. Багачі просто купують цих людей, і я не можу їх засуджувати, якщо їм неможливо прожити на зарплату журналіста.

Уяви собі, що Коля Левченко пропонував мені, вже після того, що він бачив в «Іншому Челсі», зробити для нього пропагандистський фільм до місцевих виборів! Це було 2010 року у Берліні, після того, як він не зміг викупити права на «Інший Челсі». Він так і не зрозумів, що у мене насправді є переконання!

Він мені сказав: «Мені подобається твій стиль. Я якраз хочу йти в мери, проти Лук’янченка. Я хочу показати, що я – представник нового покоління, а він – такий старий. Ти не міг би..?»

Після тієї розмови він мені дзвонив, щоб прокоментувати зміни, які я на його прохання допустив у фільмі. Він сказав: «Ти зробив це лояльно» - на такому майже мафіозному слензі. Ніби я щось йому винен. І після його прес-конференції у Донецьку мені довелося йому написати…

З листа Якоба Пройса Миколі Левченку: «Привіт, Коля! На жаль, я не зміг сказати тобі «Привіт» у день презентації, тому що був зайнятий організацією розповсюдження квитків і технічними питаннями екранізації. І, на жаль, ти вирішив провести прес-конференцію у той час, як я спілкувався з публікою у кінотеатрі, тому я не міг чути, що ти казав і що відбувалося навколо.

Щойно журналісти надіслали мені посилання на запис прес-конференції, і спитали мене щодо дат зйомок і деяких інших деталей. Як я зрозумів, ти свідомо брехав журналістам про дати, про те, що було вирізано, і про твої наміри купити права. Я розумію, що для тебе це, можливо, важкий час, але я все ще переконаний, що політика – це не зневага до власного електорату і не введення людей в оману очевидно облудливими твердженнями, з одночасним максимальним збагаченням за допомогою сумнівних схем. Я – не «лояльний» ні до кого і ні до чого, окрім цього твердження.

Коментарі з прес-конференції знадобляться мені для DVD, для реалізації моєї первинної ідеї в якості бонусу дати тобі можливість прокоментувати весь фільм».

Коля не відповів. Прес-секретар Донецької міськради тільки спитав, що буде на DVD. Вони, мабуть, думають, що туди ввійде все, що було вирізане і не потрапило у фільм, і хочуть підготуватися.

- Левченко колись говорив мені в інтерв’ю, що він бачить продовження своєї кар’єри у Донецьку, і що він не хоче працювати в Києві. Я спитала його, в якості кого він хоче залишатися в Донецьку, чи хоче він бути мером – він уникнув відповіді.

- Коля хотів балотуватися на останніх місцевих виборах. І ми достатньо відверто говорили про його кар’єру з його батьком. Він теж сказав, що, якщо це тільки можливо, для Колі було б краще стати мером Донецька, ніж народним депутатом. Але якщо таке і трапиться, то, по-моєму, не скоро: такі люди, як Саша, не голосували б за Колю. Він поки що не готовий для якоїсь серйозної посади. Він тільки служить радикальній агресії.

Але в Україні можливо все.

- Ти достатньо багато часу проводив в Україні, і я помічаю, що тобі подобається бувати тут. Я помічаю це у багатьох мешканців західних країн. Ви завжди нібито шоковані тим, що тут відбувається, але чомусь завжди прагнете сюди повернутися. Чому?

- Ця країна, звичайно, зачаровує. Як часто говорять росіяни, у нас в Європі все нудно. Коля теж про це казав: «У вас нічого не доб’єшся, а подивися на мене – мені 29 років!» Коля авантюрист, він багато чого робить спонтанно і звісно, це весело. Тут самі сміються з того, що можливо зробити. Банкет у Ахметова на 75-річчя «Шахтаря» - суші до 7 ранку, шампанське на п’ятсот осіб, - де таке побачиш? Мегаломанія у всьому світі справляє враження.

З фільму (коментар режисера): «Відкриття «Добнас Арени». Велика подія. Ахметов показує країні і всьому світові, чого він може досягти. Концерт Бейонсе – за кілька мільйонів доларів. Валя, Степанович і Саша віддали б перевагу російським поп-зіркам. «Шахтар» перемагає, видобуток вугілля не зростає. Старі прислів’я більше не діють. На заході – «помаранчеві», на сході – «сині». Ніяких нових кольорів на горизонті».

Звичайно, у Німеччині все нудно, все чітко по правилах, нема цього вашого драйву. Але коли я довго прожив у Росії, спостерігаючи за викладачами з заробітною платнею у 50 доларів, або за свавіллям міліції, я почав високо цінувати наше суспільство. У нас буває сумно, що все так регламентовано, і з жодним даїшником ти не можеш домовитися, але, все-таки, це краще, ніж тут.

А що насправді добре в Україні, то це теплі стосунки між людьми. Мені це дуже тут подобається. Але я не думаю, що одне з одним пов’язане. Можна мати теплі стосунки і правовий порядок.

- На презентації «Іншого Челсі» у Києві ти сказав, що плануєш зняти наступний фільм у Західній Україні.

- У мене поки що інші проекти. Один – про кордони Євросоюзу. Другий – про російськомовне населення Ізраїлю. Це будуть знову людські історії.

Первинною ідеєю ЄС було вільне пересування людей, але сьогодні на його кордонах відбуваються страшні речі. Це майже така сама «залізна завіса», яка була під час Холодної війни. У мене нема готового рішення цієї проблеми, тому що відкрити всі кордони сьогодні теж неможливо.

А що стосується Ізраїлю – там живе майже мільйон російськомовних громадян, це дуже цікаве суспільство, дуже цікава, ще радянська, культура. І дуже цікава різниця між грузинами, українцями, росіянами з Москви, при тому, що всі вони євреї – принаймні на папері. Унікальне середовище.

- Тобто, так чи інакше, тобі все ж цікаве пострадянське суспільство.

- Це ще й тому, що я говорю російською. Хоча зараз я почав вивчати й іврит. Про Ізраїль є багато фільмів, зокрема про конфлікт з Палестиною, але про радянських і пострадянських іммігрантів я нічого подібного не бачив.

І це перевага, що у мене є доступ до інформації про них, що я знаю країну, з якої вони приїхали. Я досить добре розумію ізраїльське суспільство і, як німець, багато знаю про створення ізраїльської держави. Мені це цікаво, я думаю, що зможу там щось зробити.

Я не проти знімати фільм в Україні, але це залежить від того, чи знайду я бюджет. Я не думаю, що це буде легко. Це довготерміновий проект, і якщо я на нього зважуся, мені знову треба сюди приїжджати, проводити тут багато часу і багато працювати. Тому треба обирати, що важливіше на цю мить.

Можливо, у Львові я знайду хороший сюжет. Але, мабуть, в Україні буде складніше знайти підходящих героїв, тому що всі вже знають, чим це може для них обернутися. Такого героя, як Коля Левченко, знайти буде точно складно. Хоча…

У Донецьку мені запропонували зняти продовження «Іншого Челсі» - повернутися туди років через п’ять. (сміється) Це було б теж цікаво.

 

Якоб Пройс (Jakob Preuss) народився у 1975 році у Берліні. Вивчав право у Кельні і Парижі, і європеїстику у Варшаві. Проходив альтернативну службу у Росії, у Нижньому Новгороді, після завершення освіти працював у Москві. З 2002 року співпрацював з міжнародними організаціями як спостерігач на виборах. У 2007-2008 роках працював експертом з прав людини у країнах СНД міжнародної громадської організації «Репортери без кордонів». З 2007 року працює у розділі «Панорама» міжнародного кінофестивалю «Берлінале». «Інший Челсі» - третій документальний фільм Якоба Пройса: раніше він зняв стрічки про Іран і Боснію.

Юлія Абібок