Ні­ко­ли не ду­мав, що прис­вя­чу­ва­ти­му тек­сти дур­ням. До­во­дить­ся. Сьо­год­ні, як ні­ко­ли, по­пу­ляр­на те­ма нос­таль­гії за Ра­дянсь­ким Со­ю­зом. З те­ле­пис­ка нам раз у раз про­по­ну­ють зга­да­ти сто­рін­ки іс­то­рії спо­чи­лої в Бо­зі збан­кру­ті­лої дер­жа­ви. Прав­ду ка­жу­чи, для лю­ди­ни ро­зум­ної, ні­чо­го страш­но­го в цьо­му не­має. На­віть при­єм­но, чо­го там кри­ви­ти ду­шею, по­ди­ви­ти­ся, як ми жи­ли, пе­рег­ля­ну­ти ста­рі філь­ми з ку­ми­ра­ми , пос­лу­ха­ти піс­ні, під які тан­цю­вав свої пер­ші "мєд­ля­ки" на шкіль­них дис­ко­те­ках. Тіль­ки от до чо­го тут улюб­ле­ні ман­три віч­но нос­таль­гу­ю­чих ста­рих ма­раз­ма­ти­ків: "У нас бу­ла ве­ли­ка епо­ха", "Проср...ли та­ку кра­ї­ну".

Ан­ти­нос­таль­гія

Те, що ба­га­тьом із нас до­ве­ло­ся жи­ти в СРСР, зов­сім не оз­на­чає, що він був ве­ли­ким. Зреш­тою, дідь­ко з ни­ми. Їх­ню нос­таль­гію не прий­маю, але ро­зу­мію. Хо­ча вод­но­час не ро­зу­мію, як мож­на іг­но­ру­ва­ти за­ліз­ний, як на ме­не ар­гу­мент: пер­ший дзво­ник і пер­ші шкіль­ні по­ці­лун­ки, пер­ші про­гу­ля­ні па­ри в ін­сти­ту­ті й пер­ша зар­плат­ня в руб­лях, олім­пійсь­кий Міш­ка в не­бі над Мос­квою та ша­ле­не "Ар­ле­кі­но" мо­ло­дої Пу­га­чо­вої – усе це не по­вер­неть­ся ні­ко­ли, в якій кра­ї­ні ти б не жив. І ні­ко­ли не бу­де но­вих філь­мів Гай­дая чи но­вих ро­лей Міро­но­ва, блис­ка­вич­но­го дриб­лін­гу Хар­ла­мо­ва чи но­вих ба­лад Ви­соць­ко­го. По­вер­ну­ти­ся мож­на хі­ба до но­вих реп­ре­сій (ма­є­мо прик­ла­ди і в Ро­сії, і в Ук­ра­ї­ні), до но­вих без­глуз­дих во­єн на кшталт аф­гансь­кої кам­па­нії (а Чеч­ня?), до но­вих криз із по­рож­ні­ми по­ли­ця­ми в ма­га­зи­нах. Хо­ча те­пер усе нав­па­ки. Ку­пуй, що хо­чеш, але не­ма за що.

Ко­рот­ше, прис­вя­чу­ю­чи текст дур­ням, під ос­тан­ні­ми я мав на увазі не так бід­них ста­рень­ких чи не­до­роз­ви­ну­тих лю­дей се­ре­дньо­го ві­ку, які ще пам­'я­та­ють ча­си "ім­пе­рії зла". Прис­вя­та сто­су­єть­ся пе­ре­ду­сім мо­ло­дих лю­дей, які доз­во­ля­ють со­бі ба­ла­му­ти­ти міз­ки. Хтось за­пе­ре­чить, що та­ких у нас не­має. Апе­люю – є! Інак­ше яким чи­ном ось уже про­тя­гом ба­га­тьох ро­ків прак­тич­но нез­мін­ни­ми за­ли­ша­ють­ся циф­ри при­хиль­ни­ків від­нов­лен­ня Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу чи йо­го об­рі­за­но­го слов­'янсь­ко­го ва­рі­ан­ту, про які йдеть­ся у різ­но­ма­ніт­них со­ці­о­ло­гіч­них дос­лід­жен­нях. Хтось же стає на міс­це тих, хто схо­дить в мо­ги­лу зі сво­ї­ми ре­ван­шистсь­ки­ми мрі­я­ми?

Не бу­ду го­во­ри­ти про реп­ре­сії, пси­хуш­ки, ге­но­цид, від­сут­ність сво­бо­ди сло­ва, по­си­лан­ня без­ву­сих хлоп­ців на ін­тер­на­ці­о­наль­ні бій­ні. За­ли­шу по­за тек­стом зни­щен­ня ре­лі­гії, тех­но­ген­ні ка­тас­тро­фи, роз­чав­лен­ня на­ці­о­наль­ної куль­ту­ри та мо­ви. Все це над­то тра­гіч­но, аби пи­са­ти про це з гу­мо­ром. Зу­пи­ню­ся на пер­ма­нен­тній ра­дянсь­кій проб­ле­мі, з якої на­род од­ні­єї шос­тої зем­ної су­ші ще міг смі­я­ти­ся. Ім'я цій проб­ле­мі – де­фі­цит. Са­ме він чи не най­біль­ше де­монс­трує всю "ве­лич" сис­те­ми. У за­го­лов­ку не­має жод­но­го пе­ре­біль­шен­ня. Лю­ди доб­рі, зга­дай­те, хто стар­ший, і уя­віть, як­що змо­же­те, хто мо­лод­ший: за "прек­рас­ної епо­хи" у "ве­ли­кій дер­жа­ві" був де­фі­цит ту­а­лет­но­го па­пе­ру! По­годь­те­ся, що пе­ред тим, як пер­ти­ся в кос­мос па­су­ва­ло би спер­шу ду­пу по-людсь­ки ви­тер­ти.

Де­фі­ци­ту на де­фі­цит у Со­ю­зі не бу­ло ні­ко­ли з дня йо­го ство­рен­ня. Прос­то ін­ко­ли си­ту­а­ція бу­ла склад­ною, а ін­ко­ли ка­тас­тро­фіч­ною.

Бу­де­мо спра­вед­ли­ви­ми і виз­на­є­мо, що то­вар­ні кри­зи на зо­рі СРСР ма­ють своє по­яс­нен­ня. Так, пер­ший пік, на дум­ку еко­но­міс­тів, був вик­ли­ка­ний ін­дус­трі­а­лі­за­ці­єю, згор­тан­ням НЕ­Пу та за­га­лом зап­ро­вад­жен­ням но­вих еко­но­міч­них від­но­син. З бра­ком пе­ре­ду­сім про­дук­тів хар­чу­ван­ня то­ді бо­ро­ли­ся вве­ден­ням кар­тко­вої сис­те­ми, ле­га­лі­за­ці­єю кол­гос­пних рин­ків і... під­ви­щен­ням цін зад­ля змен­шен­ня ку­пі­вель­ної спро­мож­нос­ті гро­ма­дян. Вод­но­час при ба­га­тьох під­при­ємс­твах ство­рю­ва­ли­ся під­соб­ні гос­по­дарс­тва. Ви­жи­ва­ли, як мог­ли. Або не ви­жи­ва­ли.

Із піс­ля­во­єн­ним де­фі­ци­том теж усе зро­зу­мі­ло. Той же брак про­дук­тів, та ж кар­тко­ва сис­те­ма. До ре­чі, з ньо­го так-сяк у 50-их ро­ках пот­ро­ху виб­ра­ли­ся у кон­тек­сті за­галь­ної від­бу­до­ви еко­но­мі­ки дер­жа­ви. У ча­си Ми­ки­ти Хру­що­ва си­ту­а­ція де­що ста­бі­лі­зу­ва­ла­ся. Від пу­за де­лі­ка­те­са­ми, зви­чай­но, не на­ї­да­ли­ся, але й не го­ло­ду­ва­ли. Стар­ші лю­ди до­сі зга­ду­ють, що ік­ру в ма­га­зи­нах мож­на бу­ло ку­пу­ва­ти на ва­гу. На­то­мість у Льво­ві сто­я­ли чер­ги за бі­лим хлі­бом. Йо­го бу­ло об­маль, бо пар­тія на­ка­за­ла пе­рей­ти на ку­ку­руд­зу. Втім при­лав­ки по­ча­ли ак­тив­но по­рож­ні­ти па­ра­лель­но із втра­тою Хру­що­вим сво­їх по­зи­цій в ЦК. Пе­ред йо­го від­став­кою де­фі­цит про­дук­тів уже став від­чут­ним. Од­нак бук­валь­но на дру­гий-тре­тій день прав­лін­ня Ле­о­ні­да Бреж­нє­ва по­ли­ці ма­га­зи­нів зно­ву за­ряс­ні­ли про­дук­та­ми. Та­ким чи­ном ра­дянсь­кий на­род став жер­твою по­лі­тич­них во­єн дер­жав­ної вер­хів­ки.

За­у­важ­те, що йдеть­ся вик­люч­но про про­дук­ти хар­чу­ван­ня. Що­до якіс­них одя­гу, взут­тя, по­бу­то­вої тех­ні­ки чи ін­ших про­мис­ло­вих то­ва­рів, то їх не бу­ло ні в пер­ші дні іс­ну­ван­ня Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу, ні в дні йо­го аго­нії у 1991-му. 

Най­про­тив­ні­ше ра­дянсь­кий де­фі­цит ви­яв­ляв се­бе у чер­гах. Ав­тор цих ряд­ків йо­го не те щоб не лю­бив, як кож­на нор­маль­на лю­ди­на. Я йо­го не­на­ви­дів. І мав на то осо­бис­ті при­чи­ни.

До шко­ли я пі­шов у 1980-му, а за­кін­чив її у 1990-му. І як­що у дру­гій по­ло­ви­ні 80-их ме­не вже го­ді бу­ло зла­па­ти в ха­ті і зас­то­су­ва­ти до яки­хось ко­рис­них по­бу­то­вих справ, то в ча­си нав­чан­ня у мо­лод­ших кла­сах я ще був ціл­ком чем­ною і сум­лін­ною ди­ти­ною. Десь в той же час на те­пе­рі­шньо­му прос­пек­ті Чор­но­во­ла (то­ді це бу­ла ву­ли­ця ім. 700-річ­чя Льво­ва) від­кри­ли "Уні­вер­сам" – вкрай нез­вич­ний, як на Львів, ма­га­зин із са­мо­об­слу­го­ву­ван­ням. Од­нак єв­ро­пейсь­ка фор­ма аб­со­лют­но не від­по­ві­да­ла зміс­ту.

Так от, щод­ня за кра­щих ча­сів чи дві­чі-три­чі на тиж­день в уні­вер­са­мі ви­ки­да­ли мас­ло. Справ­жнє! Вер­шко­ве! Хто не пам­'я­тає – на­га­дую, хто не знає – роз­по­ві­даю: у ті ча­си про­да­ва­ли тіль­ки не­лік­від або те, що не спро­мог­ла­ся зро­би­ти де­фі­ци­том на­віть ра­дянсь­ка сис­те­ма, нап­рик­лад га­зи­ров­ку, якусь де­ше­ву дру­го­сор­тну ба­ка­лію чи ка­ра­мель­ки ти­пу різ­них там дю­ше­сів-бар­ба­ри­сок. Усю про­дук­цію, яка ко­рис­ту­ва­ла­ся більш-менш ста­лим по­пи­том, ви­ки­да­ли. Так і не до­ко­пав­ся, чо­му са­ме це сло­во оз­на­ча­ло по­я­ву на по­ли­цях де­фі­цит­них то­ва­рів. Але в будь-яко­му ра­зі, як­що то­вар ви­ки­да­ли, йо­го кон­че тре­ба бу­ло ку­пи­ти. Бо че­рез го­ди­ну-дру­гу, як­що не за 15 хви­лин йо­го вже роз­би­ра­ли. Ос­кіль­ки бать­ки пра­цю­ва­ли, мі­сію по­лю­ван­ня за де­фі­ци­том ви­ко­ну­ва­ла зде­біль­шо­го баб­ця.

Так от, про мас­ло. Йо­го ви­ки­да­ли рів­но о шос­тій го­ди­ні. Баб­ця зай­ма­ла чер­гу заз­да­ле­гідь, а моє зав­дан­ня по­ля­га­ло в при­бут­ті в заз­на­че­ний час до ма­га­зи­ну. Чо­му? Ду­же прос­то. Аби вис­та­чи­ло всім, на ру­ки ви­да­ва­ли тіль­ки по пач­ці мас­ла, в кра­щі ча­си по дві. Ло­гіч­но, аби нас­туп­но­го дня зно­ву не сто­я­ти в чер­зі, у ма­га­зин до­во­ди­ло­ся йти кіль­ком чле­нам ро­ди­ни. Але які про­до­воль­чі проб­ле­ми мог­ли хви­лю­ва­ти де­ся­ти­річ­но­го па­ца­на в той час, ко­ли йо­го ко­ле­ги гра­ють у фут­бол? Пе­ре­ко­на­ний, що мої од­но­літ­ки спов­на ро­зу­мі­ють всю мою то­діш­ню жит­тє­ву дра­му, бо й са­мі не раз ста­ва­ли жер­тва­ми черг. При цьо­му вра­хуй­те, що сто­я­ти тре­ба бу­ло да­ле­ко не ли­шень за мас­лом. Не ро­зу­мі­ю­чи то­ді усіх гли­бин ра­дянсь­кої еко­но­мі­ки, сто­сов­но ви­на­хід­ни­ків черг я мав ли­ше од­ну, про­те ціл­ком не­ди­тя­чу дум­ку: щоб во­ни всі виз­ди­ха­ли.

Лю­ди, кот­рі пе­ре­жи­ли ті ди­кі ча­си, зна­ють, що в кож­но­му дво­рі, на кож­ній ву­ли­ці бу­ли свої вір­ту­о­зи по­до­лан­ня черг. Хтось мав сла­ву "хам­ки" та "пад­лю­ки", кот­ра здат­на бу­ла ма­ло не по го­ло­вах пер­шою доб­ра­ти­ся до ка­си. Хтось ді­яв ви­тон­че­ні­ше. За­га­лом для ба­га­тьох, пе­ре­важ­но це бу­ли пен­сі­о­нер­ки, сто­ян­ня в чер­зі пе­рет­во­ри­ло­ся в ці­лу на­у­ку. Ба­бу­сі зна­ли бі­ля якої ка­си кра­ще ста­ва­ти, бо са­ме ця ка­сир­ка пра­цює швид­ше за сво­їх ко­лі­жа­нок. Зна­ли, в якій го­ди­ні най­кра­ще при­хо­ди­ти до ма­га­зи­ну. Аби не ви­я­ви­ти­ся в чер­зі п'ят­де­ся­тою-со­тою, або ж нав­па­ки: бу­ти пер­шою, од­нак за­над­то дов­го че­ка­ти на по­ча­ток про­да­жу то­ва­ру. Зна­ли та­кож ко­ли, де і що ви­ки­да­ти­муть. Для та­ко­го знан­ня ду­же ці­ну­ва­ли­ся при­я­тель­ські сто­сун­ки з ван­таж­ни­ка­ми. Один та­кий із зга­да­но­го уні­вер­са­му ко­рис­ту­вав­ся в мо­єї баб­ці ве­ли­кою ша­ною. Він не ли­ше "зли­вав" цін­ну ін­фор­ма­цію про за­ве­зен­ня в ма­га­зин тих чи ін­ших про­дук­тів, але й міг за сим­во­ліч­ну по­дя­ку ви­нес­ти від ко­лег-різ­ни­ків ка­ва­лок сви­ни­ни чи яло­ви­чи­ни з до­пус­ти­мо­го роз­мі­ру кіс­точ­кою, ва­га якої не пе­ре­ви­щу­ва­ла ва­гу влас­не м'я­са, як це час­то трап­ля­ло­ся.

У прин­ци­пі м'яс­ні чи мо­лоч­ні ви­ро­би мож­на бу­ло прид­ба­ти ще й на ба­за­рах чи в ма­га­зи­нах спо­жив­чої ко­о­пе­ра­ції. Од­нак ці­ни там бу­ли сут­тє­во ви­щи­ми. Ну, а си­ту­а­цію в ма­га­зи­нах іде­аль­но ха­рак­те­ри­зу­вав по­пу­ляр­ний то­ді анек­дот: "Зно­ву у вас м'я­са не­має!" – "Це нак­леп! М'я­са не­має у ма­га­зи­ні нав­про­ти! У нас не­має ри­би!"

Ок­ре­мо тре­ба го­во­ри­ти про чер­ги за про­мис­ло­ви­ми то­ва­ра­ми. Во­ни ін­ко­ли роз­тя­гу­ва­ли­ся не те щоб на го­ди­ни, а на дні, тиж­ні, на­віть ро­ки. Ви­на­хід­ли­ві ра­дянсь­кі лю­ди ви­га­ду­ва­ли різ­но­ма­ніт­ні спо­со­би, аби яко­мо­га мен­ше ча­су вит­ра­ти­ти на сто­ян­ня у чер­гах. Вод­но­час зна­хо­ди­ли­ся й ті, хто ро­бив на них біз­нес. Міс­це мож­на бу­ло ку­пи­ти, або най­ня­ти за па­ру руб­лів спе­ці­аль­но­го "сто­яль­ни­ка". Ка­за­ли, що ко­ли доб­ре пос­то­я­ти в чер­гах, мож­на і не пра­цю­ва­ти. Цей дос­від, між ін­шим, ре­ін­кар­ну­вав­ся в ча­си не­за­леж­ної Ук­ра­ї­ни. У Льво­ві ку­пів­ля-про­даж міс­ця у чер­зі ак­тив­но іс­ну­ва­ла бі­ля поль­сько­го кон­суль­ства.

Ос­но­вою ос­нов зав­жди бу­ла "жи­ва чер­га", яка мак­си­маль­но уне­мож­лив­лю­ва­ла про­лі­зан­ня до при­лав­ку зга­да­них ви­ще "ха­мів і пад­люк". Ко­ли чер­га бу­ла над­то ве­ли­кою, її учас­ни­ків за­пи­су­ва­ли на спе­ці­аль­но­му лис­тку. Но­мер, як пра­ви­ло, дуб­лю­вав­ся на ру­ці чер­го­ви­ка. Але ха­ля­ва не про­хо­ди­ла. Не мож­на бу­ло прос­то так по­ки­ну­ти чер­гу і пі­ти на ро­бо­ту чи від­по­чи­нок. Ко­жен пев­ний про­мі­жок ча­су про­во­ди­ли пе­рек­лич­ки. Від­су­тньо­му заг­ро­жу­ва­ло вик­лю­чен­ня з чер­ги. Своє ж міс­це він зго­дом міг від­во­ю­ва­ти хі­ба не­чу­ва­ною си­лою сво­єї гор­лян­ки. Од­нак це спра­цьо­ву­ва­ло ду­же рід­ко, бо в сум­лін­них учас­ни­ків чер­ги, зба­дьо­ре­них сво­єю ви­му­че­ною пра­во­тою, гор­лян­ки пра­цю­ва­ли не гір­ше.

У дру­гій по­ло­ви­ні 80-их час­то мож­на бу­ло по­ба­чи­ти взя­тий в об­ло­гу львівсь­кий ЦУМ, те­пе­ріш­ній "Маг­нус". Ха­па­ли все, що ба­чи­ли: пос­тіль і ки­ли­ми, які, ка­за­ли, не про­па­дуть і "ще ді­тям бу­дуть", по­суд (приб­лиз­но із тим же фор­му­лю­ван­ням), елек­троп­ри­ла­ди, які мож­на бу­ло ви­вез­ти в Поль­щу.

Ну, а для сер­йоз­ні­ших ре­чей іс­ну­ва­ли сер­йоз­ні­ші чер­ги, які роз­тя­гу­ва­ли­ся на ро­ки. У різ­них міс­тах не­о­зо­ро­го Со­ю­зу бу­ли свої спе­ци­фіч­ні проб­ле­ми. Од­нак спіль­ною для всіх бу­ла проб­ле­ма прид­бан­ня за дер­жав­ною ці­ною ав­то та меб­лів. Це на­віть при то­му, що на них пре­тен­ду­вав да­ле­ко-да­ле­ко не ко­жен.

До черг приз­ви­ча­ю­ва­ли з ма­ло­го ві­ку. Ма­буть, аби при пе­ре­хо­ді у до­рос­лу ві­ко­ву ка­те­го­рію май­бут­ні бу­дів­ни­ки ко­му­ніз­му не от­ри­му­ва­ли шок. Нап­рик­лад, кла­сі в шос­то­му (рік 1985-ий) за­хо­ті­ло­ся ма­ло­му Ром­чи­ку про­чи­та­ти "П'ят­над­ця­ти­річ­но­го ка­пі­та­на" Жю­ля Вер­на. Ос­кіль­ки в до­маш­ній біб­лі­о­те­ці книж­ки не ви­я­ви­ло­ся, пі­шов він у біб­лі­о­те­ку, в яку доб­ро­віль­но-при­му­со­во був за­пи­са­ний ще в пер­шо­му кла­сі. Тіль­ки от проб­ле­ма, що ба­жа­ю­чих про­чи­та­ти "Ка­пі­та­на" ба­га­то, а при­мір­ник у біб­лі­о­те­ці ли­ше один. Тре­ба ста­ти в чер­гу. За­пи­са­ли ме­не, зна­чить, нас­кіль­ки при­га­дую, десь плюс-мі­нус сто двад­ця­тим. Вра­хо­ву­ю­чи, що на чи­тан­ня біб­лі­о­теч­ної кни­ги від­во­ди­ло­ся 10 днів, на­віть за умо­ви, що всі чи­та­чі бу­дуть чем­ни­ми та пун­кту­аль­ни­ми, аби доб­ра­ти­ся до Вер­на, ме­ні зна­до­би­ло­ся б 1200 днів. Тоб­то до ви­пус­кно­го ве­чо­ра я мав би встиг­ну­ти. Ко­рот­ше ка­жу­чи, маю пев­ний про­біл у сво­їй біб­лі­о­філь­ській кар­'є­рі. Бо в де­ся­то­му кла­сі ме­не вже ці­ка­ви­ла де­що ін­ша лі­те­ра­ту­ра та й, що там го­во­ри­ти, де­що ін­ші ілюс­тра­ції.

Пра­виль­ні­ше бу­ло б спи­та­ти: що не бу­ло де­фі­ци­том? При чо­му збе­рі­га­ла­ся ре­гі­о­наль­на спе­ци­фі­ка. Але, за­кін­чив­ши книж­ко­вою іс­то­рі­єю по­пе­ред­ній роз­діл, доз­воль­те роз­по­ча­ти кни­га­ми і цей.

Свинс­тво, ко­ли де­фі­ци­том є кни­га. Але це свинс­тво ціл­ком при­та­ман­не то­та­лі­тар­ним сис­те­мам. При­га­дую, як ни­ні. 1988 рік. Мос­ква. ВДНХ (Выстав­ка дос­ти­же­ний на­род­но­го хо­зяйс­тва). Зда­ва­ло­ся б, має бу­ти все. Нас, львівсь­ких шко­ля­рів, по­ті­шає пе­ре­ду­сім кос­міч­ний па­віль­йон. У кож­но­го в ру­ках, не див­ля­чись на мо­роз­ну по­го­ду, "Ес­кі­мо" або "Сен­двіч" – мо­ро­зи­ва не­ба­че­них на­ми сор­тів. Хтось крізь за­мер­злі гу­би ці­дить со­лод­кий фрук­то­вий йо­гурт – теж над­зви­чай­ну рід­кість то­діш­ніх львівсь­ких крам­ниць. Ува­гу при­вер­тає чер­га чо­ло­вік так на со­рок-п'ят­де­сят до су­сі­дньо­го кі­ос­ку. Там тор­гу­ють книж­ка­ми. Як­раз сьо­год­ні ви­ки­ну­ли "Пет­ра Пер­во­го" Олек­сія Тол­сто­го. Це сьо­год­ні во­на збу­дить ли­ше об­ра­них біб­лі­о­фі­лів. То­ді це був де­фі­цит. Ми­мо­хіть під­слу­хо­вую роз­мо­ву двох жі­но­чок-ін­те­лі­ген­ток: "Гос­по­ди, Ни­ноч­ка, мо­жет, нам по­ве­зет ку­пить нас­то­я­щую кни­гу?" Не знаю, що бу­ло да­лі. Але пос­тфак­тум хо­чу, щоб їм по­щас­ти­ло.

Для ме­не по сей день за­ли­ша­єть­ся за­гад­кою, на­ві­що бу­ло ро­би­ти де­фі­цит із не­вин­них кни­жок. Чим мог­ли заш­ко­ди­ти ра­дянсь­кій іде­о­ло­гії Жюль Верн чи Майн Рід, Ко­нан-Дойль чи Дю­ма? При цьо­му нас чо­мусь впер­то на­зи­ва­ли най­більш чи­та­ю­чою кра­ї­ною у сві­ті. Діс­та­ти по­пу­ляр­ну кни­гу мож­на бу­ло хі­ба по бла­ту, ма­ю­чи зна­йо­мих у кни­гар­нях. Або ж зда­ти двад­цять кі­лог­ра­мів ма­ку­ла­ту­ри. Щоп­рав­да, при цьо­му зно­ву ж та­ки тре­ба бу­ло вис­то­я­ти доб­ря­чу чер­гу.

Зреш­тою, що там кни­ги, ко­ли в кра­ї­ні іс­ну­вав де­фі­цит на га­зе­ти. У 80-их менш за­і­де­о­ло­гі­зо­ва­ні ви­дан­ня у кі­ос­ках "Со­юз­дру­ку" мож­на бу­ло ку­пи­ти тіль­ки в пер­ші кіль­ка хви­лин піс­ля їх дос­тав­ки. Про­те жур­нал "Ого­нек", тиж­не­ви­ки "Со­бе­сед­ник" і "Не­де­ля", і на­віть аб­со­лют­но бе­зі­де­о­ло­гіч­ний "Фут­бол-Хок­кей" сут­тє­во до­по­ма­га­ли кі­ос­ке­рам ви­ко­ну­ва­ти план. Як на­ван­та­жен­ня до них тре­ба бу­ло ку­пу­ва­ти щось менш хо­до­ве. Ку­пу­єш, нап­рик­лад "Фут­бол-Хок­кей", який кош­ту­вав 15 ко­пі­йок, а то­бі до ньо­го в обов­'яз­ко­во­му по­ряд­ку "втю­ху­ють" ще ко­пі­йок на 20 різ­но­ма­ніт­них "Сель­ской жиз­ни" та "Со­ци­а­лис­ти­чес­кой ин­дус­трии". Бу­ли та­кі га­зе­ти.

Від ви­со­ко­го пе­рей­де­мо до бу­ден­ні­шо­го. Без книг жи­ти мож­на. При­най­мні пе­ре­важ­ній біль­шос­ті лю­дей. Без їжі не про­жи­ве ніх­то. Пос­піл­ку­вав­шись зі стар­ши­ми людь­ми і вклю­чив­ши свою пам­'ять, спро­бу­вав склас­ти хіт-па­рад ра­дянсь­ких прод­де­фі­ци­тів. Уточ­ню два мо­мен­ти. По-пер­ше, йдеть­ся не про де­лі­ка­те­си, а про ціл­ком ба­наль­ні хар­чі. По-дру­ге, з прив­'яз­кою до Льво­ва.

1. М'я­со. Без черг і без кос­тей ку­пи­ти йо­го у дер­жтор­гів­лі бу­ло не­ре­аль­но. На ба­за­рах ці­ни заш­ка­лю­ва­ли.
2. Вер­шко­ве мас­ло.
3. Шпро­ти. Це сьо­год­ні ця дріб­на риб­ка – ат­ри­бут най­де­шев­ших фур­ше­тів. То­ді во­на бу­ла ок­ра­сою кож­но­го свят­ко­во­го сто­лу. Але ба­ноч­ку шпро­тів ще тре­ба бу­ло діс­та­ти.
4. Кон­сер­во­ва­ний го­ро­шок. Яке свя­то мог­ло бу­ти без са­ла­ту "Олів­'є"? А який са­лат "Олів­'є" без зе­ле­но­го го­рош­ку? Ко­ли ди­виш­ся на сьо­год­ніш­ні по­ли­ці ма­га­зи­нів, ди­ву да­єш­ся: який дер­жав­ний ро­зум тре­ба бу­ло ма­ти, аби воз­вес­ти го­рох у ранг де­фі­ци­ту.
5. Роз­чин­на ка­ва. Це сьо­год­ні во­на зда­єть­ся по­ми­я­ми. В ра­дянсь­кі ча­си це бу­ла ме­ція. На від­мі­ну від реш­ти Со­ю­зу, львів'я­нам ще по­щас­ти­ло – брак у ма­га­зи­нах ком­пен­су­ва­ли поль­ські чов­ни­ки.
6. Згу­ще­не мо­ло­ко. У су­во­рі ра­дянсь­кі ча­си во­но бу­ло улюб­ле­ни­ми ла­со­ща­ми ба­га­тьох ді­тей. І тре­ба бу­ло бу­ти ду­же чем­ним, аби ма­ма від­ку­по­ри­ла для те­бе ба­ноч­ку, яка на по­лич­ці в ко­мір­чи­ні очі­ку­ва­ла яко­гось свя­та, під час яко­го ма­ла ви­ко­рис­то­ву­ва­ти­ся для пе­ре­ма­зу­ван­ня пляц­ків чи ваф­ель.
7. "Ту­шон­ка". Та ж іс­то­рія, що й з м'я­сом. Утім на­віть, як­що вам і вда­ло­ся ку­пи­ти "ту­шон­ку", не факт, що її мож­на бу­ло з'їс­ти. Влас­не м'я­са там бу­ло від­сот­ків де­сять. Реш­та – жир.
8. Ма­йо­нез. Це, ма­буть, для то­го, аби мак­си­маль­но ус­клад­ни­ти про­цес при­го­ту­ван­ня "Олів'є".
9. Ба­на­ни. Цей фрукт мож­на роз­ці­ню­ва­ти, як сим­вол нес­пра­вед­ли­во­го роз­по­ді­лу. У Мос­кві їх бу­ло – хоч об­же­ри­ся. За все моє ди­тинс­тво ба­на­ни у Льво­ві вда­ло­ся ку­пи­ти ли­ше раз. Хай сла­вить­ся у ві­ках ово­че­вий ма­га­зин на ву­ли­ці Зо­ло­тій.
10. Осе­лед­ці. Об­ліз­лі, на­пів­смер­дю­чі, ху­ді, як з кон­цта­бо­ру, – трап­ля­ли­ся більш-менш ре­гу­ляр­но. Тлус­ті з ік­рою чи мо­лоч­ком мож­на бу­ло діс­та­ти хі­ба по бла­ту. Най­біль­ше ці­ну­ва­ли­ся зак­ру­че­ні у жер­стя­ні бан­ки.

Мож­на склас­ти і ці­лий спи­сок про­мис­ло­вих то­ва­рів, де­фі­цит на які час від ча­су ви­ни­кав на те­ри­то­рії "ве­ли­кої кра­ї­ни": пан­чо­хи, шкар­пет­ки, бі­лиз­на, аудіока­се­ти, зуб­на пас­та, криш­таль, сер­ві­зи, ми­ло, шпа­ле­ри, ках­лі, сан­тех­ні­ка, ки­ли­ми, пос­тіль, ко­льо­ро­ві те­ле­ві­зо­ри, пре­зер­ва­ти­ви, ок­ре­мі ви­ди лі­ків, хо­ло­диль­ни­ки, по­ро­хо­тя­ги, взут­тя, ди­тя­чі то­ва­ри, зап­час­ти­ни для ав­то­мо­бі­лів, як, зреш­тою, і са­мі ав­то­мо­бі­лі, тю­тю­но­ві ви­ро­би. Спи­сок мож­на про­дов­жу­ва­ти май­же до без­кі­неч­нос­ті. Бо без­де­фі­цит­них ро­ків не бу­ва­ло. З'яв­ля­ла­ся зуб­на пас­та – зни­ка­ло ми­ло. З'яв­ля­ли­ся зо­ши­ти з "про­мо­каш­ка­ми" – зни­ка­ли куль­ко­ві руч­ки.

У ті дур­ну­ва­ті ча­си не зле бу­ло ма­ти дру­зів в ін­ших міс­тах Со­ю­зу. При­га­дую, як моя ма­ма ви­си­ла­ла жі­но­чу бі­лиз­ну сво­їй под­ру­зі в Си­бір. З про­дук­то­вим за­без­пе­чен­ням там бу­ло по­рів­ня­но з на­ми ціл­ком прис­той­но, але там­теш­ні жін­ки хо­ди­ли в чо­ло­ві­чих тру­сах.

Не­до­лу­гість пла­но­вої сис­те­ми по­ля­га­ла й в од­но­час­но­му зак­рит­ті на ре­монт кіль­кох під­при­ємств од­ні­єї га­лу­зі. Так, ска­жі­мо, нап­ри­кін­ці 80-их ви­ник не­чу­ва­ний де­фі­цит си­га­рет. Дій­шло до то­го, що сприт­ні ба­бу­сі зби­ра­ли на ву­ли­цях не­до­пал­ки і про­да­ва­ли їх у пів­літ­ро­вих бан­ках на ба­за­рі. З ча­сом ста­ло проб­ле­мою знай­ти не­до­па­лок. Хоч ву­ли­ці ста­ли чис­ті­ши­ми.

З де­фі­ци­том у Ра­дянсь­ко­му Со­ю­зі бо­ро­ли­ся. Од­нак іді­о­тич­на вла­да не мо­же бо­ро­ти­ся не іді­о­тич­ни­ми ме­то­да­ми. На­йу­люб­ле­ні­ший з них по­ля­гав у зап­ро­вад­жен­ні час від ча­су кар­тко­вої сис­те­ми. У різ­ні ча­си по кар­тках про­да­ва­ли ва­ре­ну ков­ба­су, хліб, мас­ло, го­ріл­ку, цу­кор, праль­ний по­ро­шок, ми­ло, бо­рош­но, на­віть сір­ни­ки.

Бо­ро­ли­ся з нес­та­чею то­ва­рів і ме­то­дом ство­рен­ня спец­ма­га­зи­нів для об­ра­них. Щоп­рав­да тут не зов­сім зро­зу­мі­ло, де при­чи­на, а де – нас­лі­док. Чи то ча­сом не спец­ма­га­зи­ни пог­либ­лю­ва­ли і так іс­ну­ю­чий де­фі­цит?

Для но­мен­кла­тур­них і пар­тій­них пра­ців­ни­ків іс­ну­ва­ли так зва­ні "сто­ли за­мов­лень", де мож­на бу­ло прид­ба­ти де­фі­цит­ні то­ва­ри. Для тих, хто за­роб­ляв ва­лю­ту за­кор­до­ном і, згід­но з за­ко­ном, не міг ко­рис­ту­ва­ти­ся нею в СРСР, іс­ну­ва­ла ме­ре­жа ма­га­зи­нів че­ко­вої тор­гів­лі "Бе­різ­ка". У Льво­ві во­на на­зи­ва­лась "Каш­тан" і бу­ла при­хис­тком фар­цов­щи­ків і ва­лют­ни­ків. Для війсь­ко­вих і їх­ніх ро­дин іс­ну­ва­ла ме­ре­жа "Во­єн­торг".

Піль­ги от­ри­му­ва­ли й ве­те­ра­ни та учас­ни­ки Ве­ли­кої Віт­чиз­ня­ної вій­ни. Щоп­рав­да, виг­ля­да­ло це до­во­лі при­низ­ли­во. Як учас­ник вій­ни мій дід раз на рік – на 9 трав­ня – мав пра­во ото­ва­ри­ти­ся про­дук­та­ми у спе­ці­а­лі­зо­ва­них ма­га­зи­нах. У Льво­ві та­ких бу­ло кіль­ка на все міс­то, тоб­то по од­но­му-два на ра­йон. Від­так у виз­на­че­ний день бі­ля ма­га­зи­ну в ра­йо­ні ви­ши­ко­ву­ва­ла­ся здо­ро­вен­на чер­га з ве­те­ра­нів і чле­нів їх­ніх ро­дин. Че­рез кіль­ка го­дин сто­ян­ня у чер­зі ге­рої вій­ни от­ри­му­ва­ли мож­ли­вість ку­пи­ти свій па­йок, до яко­го заз­ви­чай вхо­ди­ли по бан­ці роз­чин­ної ка­ви та зе­ле­но­го го­рош­ку, осе­ле­дець, кі­ло греч­ки, ма­йо­нез, ка­ва­лок твер­до­го си­ру, пал­ка ков­ба­си. Роз­ко­шуй – не хо­чу! І то­му, ко­ли сьо­год­ні якесь бид­ло з Пар­тії ре­гі­о­нів чи Ком­пар­тії роз­пи­на­єть­ся, що кля­ті на­ці­о­на­ліс­ти не ша­ну­ють ве­те­ра­нів, ме­ні хо­четь­ся плю­ну­ти йо­му в мор­ду. Те­пер, при­най­мні, ли­це­мір­но не ос­вя­чу­ють війсь­ко­ву зви­тя­гу пра­вом на ку­пів­лю бан­ки го­рош­ку.

Спо­сіб доб­ра­ти­ся до де­фі­цит­них то­ва­рів був і в мо­ло­ді, ос­кіль­ки іс­ну­ва­ли спе­ці­аль­ні ма­га­зи­ни-са­ло­ни для на­ре­че­них. Прос­та схе­ма бу­ла по­пу­ляр­на і у Льво­ві. Двоє мо­ло­дих лю­дей по­да­ють за­я­ву в РАГС. Там їм ви­да­ють до­від­ку, за якою во­ни зі зниж­кою мо­жуть прид­ба­ти у са­ло­ні об­руч­ки, кос­тюм, меш­ти і – го­лов­не для чо­го все за­ва­рю­ва­ло­ся – го­ріл­ку. По­тім за­я­ва із РАГ­СУ за­би­ра­єть­ся (пе­ре­ду­ма­ли, що вді­єш), а го­рі­лонь­ка ще дов­го і смач­но п'єть­ся.

Ко­ли де­фі­ци­ту не мог­ли вже за­ра­ди­ти ні кар­тки, ні спец­ма­га­зи­ни, ви­рі­ши­ли прос­то зни­зи­ти якість про­дук­тів. По-пер­ше, то­ва­ру ста­не біль­ше. По-дру­ге, не ко­жен змо­же це їс­ти-пи­ти. Зни­жен­ня якос­ті ме­то­дич­но три­ва­ло з кін­ця 70-их аж до роз­ва­лу Со­ю­зу. Держ­стан­дар­том до 30% бу­ло збіль­ше­но вміст сої у ва­ре­ній ков­ба­сі. На "до­по­мо­гу" вер­шко­во­му мас­лу прий­шло "Бу­тер­брод­не", з яко­го че­рез ніч мог­ла на­тек­ти склян­ка во­ди. Різ­но­ма­ніт­не м'я­си­во під­мі­ни­ли вель­ми спе­ци­фіч­ною кон­сер­вою з суб­про­дук­тів із при­дур­ку­ва­тою наз­вою "Зав­трак ту­рис­та". За­мість на­ту­раль­ної ка­ви по­ли­ці ма­га­зи­нів за­ва­ли­ли її ер­за­ца­ми – ка­во­ви­ми на­по­я­ми з ци­ко­рію та яч­ме­ню.

Апо­ге­єм ма­раз­му ста­ло зап­ро­вад­жен­ня риб­но­го дня у зак­ла­дах гро­мадсь­ко­го хар­чу­ван­ня. По чет­вер­гах там час­ту­ва­ли вик­люч­но ри­бою, або стра­ва­ми, при­го­тов­ле­ни­ми на її ос­но­ві. Для ці­єї ахі­неї у 1976 ро­ці пот­ре­бу­ва­ла­ся спе­ці­аль­на спіль­на пос­та­но­ва ЦК КПРС і Ра­ди мі­ніс­трів СРСР! У той час на­ро­див­ся ще один по­пу­ляр­ний анек­дот. При­хо­дить чо­ло­вік у бор­дель, а там од­ні ли­ше ру­сал­ки. "Я б хо­тів жін­ку з но­га­ми". – "Ви­ба­чай­те, у нас сьо­год­ні риб­ний день".

Як і слід бу­ло очі­ку­ва­ти, бо­роть­ба з де­фі­ци­том ні­чим не за­кін­чи­ла­ся. Точ­ні­ше за­кін­чи­ла­ся роз­ва­лом СРСР. По­бо­ро­ти де­фі­цит мож­на бу­ло тіль­ки в один спо­сіб – по­бо­ро­ти са­му не­до­лу­гу сис­те­му. Тоб­то, ті хто бо­ров­ся, ма­ли б по­бо­ро­ти са­мих се­бе. Так вреш­ті і ста­ло­ся. "Ве­ли­ка епо­ха" здох­ла на­зав­жди й іс­нує сьо­год­ні хі­ба в ма­раз­ма­тич­них фан­та­зі­ях ок­ре­мих дур­нів.

Роман Онишкевич