Днями відзначали День української мови та писемності. Хтось читав лекції, хтось протестував проти засилля російської мови в медіа-просторі. Своєрідно відзначив свято одіозний бородань Табачник, який висловився, що кожен чиновник має володіти російською. Він і йому подібні вже навіть не намагаються закріпити в Україні мовний статус-кво, не надто сприятливий для мови титульної нації. Кремлівські попихачі намагаються відвоювати все більший простір для "языка" своїх господарів.
У ці дні "Погляд" вирішив нагадати, як русифікували Львів. Приводом для публікації став подарований нам підручник, якому якраз зараз виповнюється 72 роки. Хибно думати, що, прийшовши в Західну Україну у 1939 році, "освободітєлі" виключно те й робили, що арештовували неугодних (а хто їм, питається, був угодним?) чи ходили в нічних сорочках до Опери. Ідеологічна машина почала працювати одразу, прагматично підминаючи під себе наймолодше покоління українців.
Тримаю в руках пошарпаний часом підручник – "Русский язык. Учебник для ІІ класса начальной школы с украинским языком обучения". Авторами підручника виступили такі собі "мовознавці" М.М. Крафц і Р.Б. Ліберфарб. Їхні імена в книзі не розшифровуються, тож, припустимо, що то німці. Але вражає інше. Совєти прийшли у Львів 17 вересня 1939 року. І вже за якийсь місяць-другий у школах з другого класу запроваджується російська мова і з'являється відповідний підручник. У друкарні видавництва "Радянська школа", що було тоді розташоване по вулиці Сапіги,77, (тепер – Степана Бандери) книжка друкується тиражем аж у 100 тисяч примірників. Очевидно, дбалося, аби жоден маленький львів'янин не залишився без такої цінної книжки. Турбота взагалі виглядала всеохоплюючою. "Якщо в цій книжці будуть дефекти, просимо повернути її для заміни на адресу: в-во "Радянська школа", Львів, вул. Куркова,23". Як бачимо, освітня програма почала змінюватися швидше, ніж назви вулиць.
Тепер цікаво поглянути, чого панове "освободітєлі" прагнули навчити маленьких львів'ян у перший же рік після переходу Збруча. Окрім різноманітних віршиків і речень про "новую красивую школу и веселых ребят", бачимо купу ідеологічного мотлоху, призначеного, аби діти разом із мовою опановували й новий стиль життя, захоплювалися новими ідеологемами. От, наприклад, текст під назвою "Колхоз".
"Наш колхоз "Красный луч". На колхозных полях работают машины: трактора, комбайны, жатки, косилки. Колхозники закончили работу до срока. Они работали хорошо. Они стахановцы".
Не встигнуть діти з'ясувати, хто ж такі "стахановцы", як їхні не окріплі мізки тут же на сторінці 17 добивають віршиком:
"Из совхозов, из колхозов
В города идут обозы.
На возах набиты густо
И картошка, и капуста."
Діти, звичайно, не розуміли, а от їхні батьки, безперечно читали цей заримований ідіотизм з трагічною іронією. Пам'ять ще не стерла 33-й рік на Великій Україні. На Галичині ще пам'ятали про біженців, які шукали порятунку в тутешніх селах. Які там, до біса, вози з картоплею та капустою?
У цьому ж підручнику дітям пропонують кілька ігор. "Развеселих", говорячи, мовою цієї книжки. Ну, наприклад, чого вартує "Игра в Красную Армию":
– Ребята, давайте играть в Красную Армию!
– Сколько нас, ребята?
– Нас пятеро.
– Я буду санитаром. Я умею делать перевязки. Дайте мне чистую марлю и вату.
Утім, відрадно, що початок гри в "Красную Армию" полягав у визначенні не солдатів, а санітарів. Гм…
Узагалі тема армії у підручнику десь на четвертому місті. Після колгоспів, Леніна і, звісна річ, Сталіна:
"Я читал у Ленина, Я читал у Сталина,
Что колхозная дорога
Для деревни правильно.
С каждым месяцем и годом
Лучше жить становится,
Потому что родной Сталин
О нас беспокоится."
Таких "перлів" віршування у підручнику зо два десятка. Однак їх, навіть попри ідеологічний маразм, ще можна втокмачити в дитячі голови. Інша річ із "прозою". Очевидно, автори книжки – добродії Кранц і Ліберфарб самі добряче сміялися, коли писали окремі "сочінєнія" для підручника. Процитуємо міні-оповіданнячко "Пионерка Мамлакат":
"Пионерку Мамлакат Нахангову Советское правительство наградило за хорошую колхозную работу орденом Ленина. Никогда еще не было, чтобы такая маленькая девочка получила такую большую награду. Мамлакат было всего 12 лет, когда она вместе с лучными колхозниками приехала в Москву на совещание. Она рассказала товарищу Сталину, как собирала хлопок обеими руками. В колхозе взрослые мужчины собирали в день по 50 килограммов хлопка. Мамлакат работала обеими руками и собирала по 102 килограмма… Мамлакат пионерка, она отличница. Товарищ Сталин подарил ей часы".
А тепер спробуйте порахувати, скільки запитань могло виникнути в бідної львівської дитинки після прочитання сього шедеврального опусу. По-перше, що таке Мамлакат? Ім'я дівчинки? Де ж і хто над нею так познущався? Чому 12-річну дитину змушують працювати у колгоспі? Чому дорослі чоловіки не збирають "хлопок" обома руками, як це робить спритна Мамлакат? Може, їх за це вже розстріляли? І т.д.
Прочитуючи сторінки книжки, все-таки усвідомлюєш, що панове автори, будь вони німцями, чи кимось іншим, таки зробили послугу маленьким українцям. Бо ідіотизм, закладений в окремі тексти, інакше як свідомим "врєдітєльством" не назвеш. Деякі опуси сприймаються, як гуморески. Судіть самі:
"В Москве есть детский дом имени Клары Цеткин. Один раз в детском доме узнали: из Америки с делегацией робочих приехала коммунистка и привезла с собой сына. Сын будет жить в детском доме имени Клары Цеткин. Его зовут Нили. Он – негр. Дети стали ждать. Когда он вошел, все увидели, что он красивый и черненький… Но говорить с ним было нельзя: потому что он не понимал по-русски, как ни старался… Одна девочка подошла к нему и взяла его за руку. Она повела его к портрету Ленина и сказала: "Знаешь Ленина? Ленина? Ленина"… Тогда он поднял руку для салюта и сказал на своем языке:
– Ленин!".
Я довго думав, як звучатиме "Ленін" на мові чорненького хлопчика…
Зараз з цього підручника можна і посміятися. 70 років тому сміх, як відповідна реакція на відвертий ідіотизм, означав перепустку до Сибіру. Щонайменше. І коли сьогодні я чую про "насильну українізацію" з уст якогось негідника на кшталт Колесніченка, мені хочеться з нього просто реготати, як із паяца. Дякувати Богу, нині за сміх ніщо не загрожує. Принаймні, наразі.
У ці дні "Погляд" вирішив нагадати, як русифікували Львів. Приводом для публікації став подарований нам підручник, якому якраз зараз виповнюється 72 роки. Хибно думати, що, прийшовши в Західну Україну у 1939 році, "освободітєлі" виключно те й робили, що арештовували неугодних (а хто їм, питається, був угодним?) чи ходили в нічних сорочках до Опери. Ідеологічна машина почала працювати одразу, прагматично підминаючи під себе наймолодше покоління українців. 
