Декілька хатин у селі Бакаївка оголосили про створення свого незалежного Південно-Чернігівського Сударства. Щоб повністю відчути себе громадянами іншої країни, вони навіть надрукували власні паспорти. Згідно із законами «Сударства» його піддані можуть не платити податки, непідсудні українським судам і не перевіряють своїх корів на лейкоз.
Перед молоддю відповідали нардепи Доній, Шишкіна-молодша та Оробець-молодша. Щось ліпили про демократію, нищення парляментаризму тощо. Було зрозуміло – говорити не вміють, за душею порожнеча, до парламенту потрапили не за свої розумові чи політичні якості, підстав бути народними обранцями жодних не мають. Але перед ким вони метали бісер?
Был Шабдурасулов, Познер, Якубович, Любимов. Человек десять всего было, включая Березовского. Подавали молочных поросят из какого-то грузинского ресторана. Бадри сказал, что мы хорошо поработали, что больше, может, и не поработаем, если кредита не будет. Потом ещё был дежурный чей-то тост. Потом я встал и испортил вечер. Я сказал, что у меня в подчинении 500 человек - Служба новостей. Что людям с августа не платят зарплаты. Что люди потеряли сбережения в Столичном банке у Смоленского. Что мои сотрудники приходят на работу с пластиковыми пакетиками, в которых варёная гречневая каша.
Бэнкси – продукт современного мира машинерии… Здесь все слито воедино: и пиар, и конвейер, и подавление бунта, и искусство… Существует ли он вообще в реальности? Безымянного анархиста, беззастенчивого провокатора, бесспорного гения сатиры, подпольного граффитиста Бэнкси, которого ищут давно и не могут найти, по заданию глянцевого GQ искала Лорен Коллинз. Первые рисунки этого художника появились на стенах захолустного Бристоля примерно в 1993 году. Через 10 лет его трафаретными автографами пестрела вся страна: писающий гвардеец, горничная, приподнимающая стену, словно занавеску, полицейский, занюхивающий дорожку прямо стротуара и прочие внятные образы.
Для тих, кого тішить філігранне обсирання одного псевдолітератора іншим псевдолітератором, пропонуємо цей псевдоісторичний критичний документ.
Коли епатаж-форма вироджується у епатаж-зміст, коли парадоксальність набуває індичої самодостатності, коли публіцистика виламує двері естетики, коли мистецький нерв защемлюється, зроджуючи фальцетний вереск, з поезією відбувається величезний конфуз: вона потіє і звучить анальним тромбоном…
Декілька хатин у селі Бакаївка оголосили про створення свого незалежного Південно-Чернігівського Сударства. Щоб повністю відчути себе громадянами іншої країни, вони навіть надрукували власні паспорти. 
Перед молоддю відповідали нардепи Доній, Шишкіна-молодша та Оробець-молодша. Щось ліпили про демократію, нищення парляментаризму тощо. Було зрозуміло – говорити не вміють, за душею порожнеча, до парламенту потрапили не за свої розумові чи політичні якості, підстав бути народними обранцями жодних не мають. Але перед ким вони метали бісер?
Был Шабдурасулов, Познер, Якубович, Любимов. Человек десять всего было, включая Березовского. Подавали молочных поросят из какого-то грузинского ресторана. Бадри сказал, что мы хорошо поработали, что больше, может, и не поработаем, если кредита не будет. Потом ещё был дежурный чей-то тост. Потом я встал и испортил вечер. Я сказал, что у меня в подчинении 500 человек - Служба новостей. Что людям с августа не платят зарплаты. Что люди потеряли сбережения в Столичном банке у Смоленского. Что мои сотрудники приходят на работу с пластиковыми пакетиками, в которых варёная гречневая каша.
Бэнкси – продукт современного мира машинерии… Здесь все слито воедино: и пиар, и конвейер, и подавление бунта, и искусство… Существует ли он вообще в реальности? Безымянного анархиста, беззастенчивого провокатора, бесспорного гения сатиры, подпольного граффитиста Бэнкси, которого ищут давно и не могут найти, по заданию глянцевого 
