Офісний планктон всі намагання продуктивних дискусій зводив або до, хоч і дотепних, але вузьких жартів, або до тупого блазнювання. Предметом обговорення ставала графоманія. Вона ж просто обмежувала і тематику, й ідеологійний виднокіл, бо профанувала саму ідею самовираження, коли більшість вправлялася в створенні низькоестетичних текстів, які не мають вартости.
Треба зупинити «педофілів», які лізуть у душі наших дітей з тим, щоб вони відмовилися від своєї мови на користь іншої, а отже – символічно відмовилися від своїх батьків, а практично – в майбутньому – могли б так само легко відмовитися від своєї нації, зрадити її інтереси.
Не забуваймо, що діється навколо. Не забуваймо, що не так давно раби в Україні побудували пам’ятник засновниці кріпацького рабства, епідемія політичних гасел оживає перед виборами, а цілі загони платних і безплатних українофобів діють за програмою отруєння атмосфери.
24 серпня, своє 65-річчя святкує чудовий український поет Станіслав Вишенський.Йому Віктор Ющенко навіть привітання не надішле. Президенту та його радникам важко вкласти в свою неонародницьку схему модерністичних сімдесятників, які були не меншими патріотами за шістдестяників, але виявилися меншими угодовцями в творчому плані.
Необхідність якось назвати решту території України поза Києвом і
наштовхує журналістів, які зростали на російській словесності, а зараз
споживають московську книжкову продукцію, які працюють у
російськомовних виданнях, дуже резонно наштовхує до звичного слова
«провінція». Насправді, серед згаданих вище якостей провінції
наші міста мають лише один - значно менший, аніж у столиці обсяг
грошових потоків.
Прихід до Руху Б. Тарасюка, а потім ( 2003р.) обрання його головою партії остаточно визначило подальшу сумну долю НРУ. Рухівці, і я в тому числі, допустилися фатальної помилки. Вручити кермо патріотичної, національної партії людині, яка вірою і правдою не те що служила – вислуговувалася перед тодішнім комуністичним режимом, було легковажно і безвідповідально.
Він дуже не любив, коли його плутали з Ігорем Павлюком, якого
він відверто вважав ганьбою всіх Павлюків і народів. Я поділяв і
поділяю його думку. Але в нього було своє коло знайомостей. Він був вписаний у контекст
сучасної літератури: Лишега, Римарук, Пагутяк, маляр Безпалько,
Москалець, Покальчук…
...Навіть, якби ми воювали з Росією всі ці 70
років, ми не втратили б стільки людей, як у голод 33 року. І не треба ставити
по Україні стільки жалобних хрестів, щоб ця жалоба не придушила нашого
войовничого духу. Треба пам’ятати, що в цій трагедії є не тільки жалоба, а й
ганьба чоловічої половини, військових, недалекоглядних політиків, які не змогли
захистити свій народ.
Отже, не дудіти заради якогось абстрактного (а чи конкретного) дяді, котрий не хоче платити захмарні відсотки по набраних до кризи кредитах, а мати чітку мету і чітке уявлення – про спосіб дії... Згадуючи кризу 90-х років, маємо пам’ятати, що вся наша нинішня фінансова та політична «еліта» завдячує набуттям своїх основних статків саме цій кризі.
Кучмамирно пішов на політичну пенсію. Мороз перетворився на політичного маргінала на кшталт Медведчука та Вітренко. Мельниченко, який бігав з валізою «плівок» як із писаною торбою, сприймається жалюгідно. Справу Ґонґадзеважко назвати розкритою, а його вдова і дві дочки живуть далеко за межами України, у США. Політики, яких «касетна хвиля» викинула на беріг влади внаслідок помаранчевого буревію, тепер теж сидять під дверима на вихід.
Офісний планктон всі намагання продуктивних дискусій зводив або до, хоч і дотепних, але вузьких жартів, або до тупого блазнювання. Предметом обговорення ставала графоманія. Вона ж просто обмежувала і тематику, й ідеологійний виднокіл, бо профанувала саму ідею самовираження, коли більшість вправлялася в створенні низькоестетичних текстів, які не мають вартости.
Треба зупинити «педофілів», які лізуть у душі наших дітей з тим, щоб вони відмовилися від своєї мови на користь іншої, а отже – символічно відмовилися від своїх батьків, а практично – в майбутньому – могли б так само легко відмовитися від своєї нації, зрадити її інтереси.
Не забуваймо, що діється навколо. Не забуваймо, що не так давно раби в Україні побудували пам’ятник засновниці кріпацького рабства, епідемія політичних гасел оживає перед виборами, а цілі загони платних і безплатних українофобів діють за програмою отруєння атмосфери.
24 серпня, своє 65-річчя святкує чудовий український поет Станіслав Вишенський.
Необхідність якось назвати решту території України поза Києвом і
наштовхує журналістів, які зростали на російській словесності, а зараз
споживають московську книжкову продукцію, які працюють у
російськомовних виданнях, дуже резонно наштовхує до звичного слова
«провінція». Насправді, серед згаданих вище якостей провінції
наші міста мають лише один - значно менший, аніж у столиці обсяг
грошових потоків.
Прихід до Руху Б. Тарасюка, а потім ( 2003р.) обрання його головою партії остаточно визначило подальшу сумну долю НРУ. Рухівці, і я в тому числі, допустилися фатальної помилки. Вручити кермо патріотичної, національної партії людині, яка вірою і правдою не те що служила – вислуговувалася перед тодішнім комуністичним режимом, було легковажно і безвідповідально.
Він дуже не любив, коли його плутали з Ігорем Павлюком, якого
він відверто вважав ганьбою всіх Павлюків і народів. Я поділяв і
поділяю його думку. Але в нього було своє коло знайомостей. 
...Навіть, якби ми воювали з Росією всі ці 70
років, ми не втратили б стільки людей, як у голод 33 року. І не треба ставити
по Україні стільки жалобних хрестів, щоб ця жалоба не придушила нашого
войовничого духу. Треба пам’ятати, що в цій трагедії є не тільки жалоба, а й
ганьба чоловічої половини, військових, недалекоглядних політиків, які не змогли
захистити свій народ.
Отже, не дудіти заради якогось абстрактного (а чи конкретного) дяді, котрий не хоче платити захмарні відсотки по набраних до кризи кредитах, а мати чітку мету і чітке уявлення – про спосіб дії... 
Кучма
