Поширена думка, що Одеса — толерантне місто. Як і будь-який інший, цей штамп, на жаль, не завжди підтверджується. Хоча в історії міста є особистості, які вкрай прихильно ставилися до Українського національного руху, не маючи до українства жодного етнічного відношення. Передусім це Володимир Жаботинський, який декілька років жив із батьками на вулиці Поштовій... Меморіальну дошку йому можна побачити на вулиці Єврейській. Він захищав Український рух часто набагато краще й ефективніше за самих українців. Із відповідними публікаціями він виступав в одеській пресі абсолютно відкрито.
Місцева адміністрація, обрана завдяки фальсифікацій, а також призначена Януковичем, старається, де тільки можна, упослідити українську мову. Так, одеська міська рада ухвалила, що заяви та клопотання до мера Одеси мають писатися тільки російською мовою. І це тоді, коли українська мова є єдиною державною мовою. Неважко передбачити, що в разі надання російській мові статусу державної, ці російські супершовіністи вдадуться до ще вишуканіших виявів неповаги до мови українського народу.
Днями відзначали День української мови та писемності. Хтось читав лекції, хтось протестував проти засилля російської мови в медіа-просторі. Своєрідно відзначив свято одіозний бородань Табачник, який висловився, що кожен чиновник має володіти російською. Він і йому подібні вже навіть не намагаються закріпити в Україні мовний статус-кво, не надто сприятливий для мови титульної нації. Кремлівські попихачі намагаються відвоювати все більший простір для "языка" своїх господарів.
З дефіцитом у Радянському Союзі боролися. Однак ідіотична влада не може боротися не ідіотичними методами. Найулюбленіший з них полягав у запровадженні час від часу карткової системи. У різні часи по картках продавали варену ковбасу, хліб, масло, горілку, цукор, пральний порошок, мило, борошно, навіть сірники. Боролися з нестачею товарів і методом створення спецмагазинів для обраних. Щоправда тут не зовсім зрозуміло, де причина, а де – наслідок. Чи то часом не спецмагазини поглиблювали і так існуючий дефіцит?
Дві з трьох колишніх балтійських республік СРСР (Латвія та Естонія) від часу його розпаду належать до групи країн (поряд із Казахстаном, Білоруссю та Україною), де частка «співвітчизників» є, або може за певних обставин стати, достатньою для зміни парадигми розвитку. Так, за даними перепису 1989 року, у Латвії частка латишів становила лише 52%, а естонців у Естонії – 61%. Столиці обох країн були тотально зрусифіковані: в Ризі менше третини жителів розмовляли латиською, а у Таллінні естонською – дещо більше 40%...
Их провокационная деятельность, направленная на дестабилизацию межэтнических отношений в стране, ранее осуждалась еврейскими общинными организациями Одессы, раввинами, организациями бывших узников гетто и концлагерей, Праведниками народов мира, Посольством Государства Израиль в Украине. Более того, по имеющейся у нас информации, за этими эфемерными структурами стоят интересы радикальных пророссийских группировок, а руководство обоих Комитетов неоднократно было замечено в прямо антисемитской пропаганде.
Неоптимальний розвиток промисловості та сільського господарства, запроектований та стимульований в інтересах меншості суспільства, гальмував розвиток внутрішнього споживання. Відсталість імперської моделі економіки фактично законсервувала застарілі форми харчування та побутової культури українців. Надмірне споживання хліба й злаків, які компенсували брак у раціоні білків та жирів, високий рівень споживання алкоголю, що його неявно стимулювала державна монополія, – усі ці рудименти архаїчного повсякдення успішно пережили імперську цивілізацію, ставши одним з основних кодів цивілізації радянської.
Тобто Московія, яка вийшла з Орди і яка увібрала в себе ідею східної деспотії і язичницького обожнення вождя, убравшись згодом, в силу політичних причин, у візантійську обрядовість, ніколи не змінювала своєї сутності: ні в добу опричнини Івана Грозного, ні в часи Всеп’яніших Соборів Петра Першого, ні в добу торжества «Самодержавія, Православія, Народності» династії Романових, ні під час червоного терору Леніна-Сталіна, ні сьогодні, коли вона тягне за вуха в свої обійми нашу країну...
Тож укотре маємо поживу для розмислів, хто в Україні стоїть на чолі вишів із найвищим статусом національного. Бо уявити, що проректор російського вишу не володів би російською мовою, ба більше – не вмів нею грамотно спілкуватися, а тим паче дозволяв собі висловлювати зневажливе ставлення до держави, просто неможливо. І, звісно, ще раз можна переконатися в тому, як у сучасній Українській державі ставляться до наукових студій у галузі української філології...
Не можна не замилуватись тим, як російський нацлідер вболіває за братню державу. Одразу видно – людина тільки й думає, як би зробити українській економіці краще. Щоправда, анонімні російські чиновники чомусь змальовують ситуацію російським же ЗМІ зовсім в інших тонах. Вони стверджують: щоб зірвати зближення України з ЄС, Кремль готовий шантажувати Київ «на всіх фронтах», аж до блокування переговорів щодо морського кордону.
Поширена думка, що Одеса — толерантне місто. Як і будь-який інший, цей штамп, на жаль, не завжди підтверджується. Хоча в історії міста є особистості, які вкрай прихильно ставилися до Українського національного руху, не маючи до українства жодного етнічного відношення. Передусім це Володимир Жаботинський, який декілька років жив із батьками на вулиці Поштовій... Меморіальну дошку йому можна побачити на вулиці Єврейській. Він захищав Український рух часто набагато краще й ефективніше за самих українців. Із відповідними публікаціями він виступав в одеській пресі абсолютно відкрито.
Місцева адміністрація, обрана завдяки фальсифікацій, а також призначена Януковичем, старається, де тільки можна, упослідити українську мову. Так, одеська міська рада ухвалила, що заяви та клопотання до мера Одеси мають писатися тільки російською мовою. І це тоді, коли українська мова є єдиною державною мовою. 
Днями відзначали День української мови та писемності. Хтось читав лекції, хтось протестував проти засилля російської мови в медіа-просторі. Своєрідно відзначив свято одіозний бородань Табачник, який висловився, що кожен чиновник має володіти російською. Він і йому подібні вже навіть не намагаються закріпити в Україні мовний статус-кво, не надто сприятливий для мови титульної нації. Кремлівські попихачі намагаються відвоювати все більший простір для "языка" своїх господарів.
З дефіцитом у Радянському Союзі боролися. Однак ідіотична влада не може боротися не ідіотичними методами. Найулюбленіший з них полягав у запровадженні час від часу карткової системи. У різні часи по картках продавали варену ковбасу, хліб, масло, горілку, цукор, пральний порошок, мило, борошно, навіть сірники. Боролися з нестачею товарів і методом створення спецмагазинів для обраних. Щоправда тут не зовсім зрозуміло, де причина, а де – наслідок. Чи то часом не спецмагазини поглиблювали і так існуючий дефіцит?
Дві з трьох колишніх балтійських республік СРСР (Латвія та Естонія) від часу його розпаду належать до групи країн (поряд із Казахстаном, Білоруссю та Україною), де частка «співвітчизників» є, або може за певних обставин стати, достатньою для зміни парадигми розвитку. Так, за даними перепису 1989 року, у Латвії частка латишів становила лише 52%, а естонців у Естонії – 61%. Столиці обох країн були тотально зрусифіковані: в Ризі менше третини жителів розмовляли латиською, а у Таллінні естонською – дещо більше 40%...
Их провокационная деятельность, направленная на дестабилизацию межэтнических отношений в стране, ранее осуждалась еврейскими общинными организациями Одессы, раввинами, организациями бывших узников гетто и концлагерей, Праведниками народов мира, Посольством Государства Израиль в Украине. Более того, по имеющейся у нас информации, за этими эфемерными структурами стоят интересы радикальных пророссийских группировок, а руководство обоих Комитетов неоднократно было замечено в прямо антисемитской пропаганде. 
Неоптимальний розвиток промисловості та сільського господарства, запроектований та стимульований в інтересах меншості суспільства, гальмував розвиток внутрішнього споживання. Відсталість імперської моделі економіки фактично законсервувала застарілі форми харчування та побутової культури українців. Надмірне споживання хліба й злаків, які компенсували брак у раціоні білків та жирів, високий рівень споживання алкоголю, що його неявно стимулювала державна монополія, – усі ці рудименти архаїчного повсякдення успішно пережили імперську цивілізацію, ставши одним з основних кодів цивілізації радянської. 
Тобто Московія, яка вийшла з Орди і яка увібрала в себе ідею східної деспотії і язичницького обожнення вождя, убравшись згодом, в силу політичних причин, у візантійську обрядовість, ніколи не змінювала своєї сутності: ні в добу опричнини Івана Грозного, ні в часи Всеп’яніших Соборів Петра Першого, ні в добу торжества «Самодержавія, Православія, Народності» династії Романових, ні під час червоного терору Леніна-Сталіна, ні сьогодні, коли вона тягне за вуха в свої обійми нашу країну...
Тож укотре маємо поживу для розмислів, хто в Україні стоїть на чолі вишів із найвищим статусом національного. Бо уявити, що проректор російського вишу не володів би російською мовою, ба більше – не вмів нею грамотно спілкуватися, а тим паче дозволяв собі висловлювати зневажливе ставлення до держави, просто неможливо. І, звісно, ще раз можна переконатися в тому, як у сучасній Українській державі ставляться до наукових студій у галузі української філології...
Не можна не замилуватись тим, як російський нацлідер вболіває за братню державу. Одразу видно – людина тільки й думає, як би зробити українській економіці краще. Щоправда, анонімні російські чиновники чомусь змальовують ситуацію російським же ЗМІ зовсім в інших тонах. Вони стверджують: щоб зірвати зближення України з ЄС, Кремль готовий шантажувати Київ «на всіх фронтах», аж до блокування переговорів щодо морського кордону. 
